Герої новітньої України. Частина перша
Час невпинно летить. Здавалося б, ще вчора на Майдані височіли барикади, ще вчора почалася окупація Криму та війна на Донбасі, хоча, насправді, минуло вже сім років. За цей час багато українців поклали своє життя в цій нелегкій боротьбі. Це може зазвучати пафосно, але ще не придумали такого пафосу, який зміг би дорівнятися до людського життя. І саме через невпинність часу іноді треба нагадувати собі імена героїв. Насправді, їх дуже багато, і не вистачить кількох матеріалів, щоб згадати всіх. Але ми почнемо естафету, а ви зможете її продовжити на своїх сторінках у соцмережах із хештеґом #наПлечахГероїв.
Люди, про яких далі піде мова, – це не просто ті, які померли за Батьківщину. Якби не вони і не їхня принциповість, величезна багатомільйонна країна могла б почати рухатися в зовсім іншому напрямі.
У колективній свідомості закріпилося враження, що за Майдан почали помирати наприкінці січня 2014 р., однак Павло Мазуренко загинув ще 22 грудня 2013 р., коли протести були цілком мирні, причому загинув не на Майдані. 18 грудня він просто повертався додому, і його перестріли люди у формі, імовірно, з правоохоронних органів. Павло Мазуренко народився у Любарі на Житомирщині, закінчив КПІ, працював інженером-програмістом. Як і багато мешканців столиці, він не мав київської прописки. Розлючені люди у формі, перевіривши його документи, вчепилися за цей факт, почали говорити про Майдан і звинувачувати у всьому приїжджих, мовляв, якби не вони, ніяких протестів не було б, потім сильно побили Павла. Лікарі зафіксували травми та струс мозку. Травми виявилися настільки серйозними, що 22 грудня Мазуренко помер, так і не дочекавшись оперативників із Шевченківського РОВД, які мали би розслідувати цей інцидент. Судмедекспертиза списала смерть на двостороннє запалення легень.
Через місяць, після Водохреща протистояння на Майдані загострилися, і режим почав вдаватися до викрадень. Юрій Вербицький, львівський сейсмолог, невдовзі після захисту дисертації взяв відпустку і поїхав на Майдан. У ніч проти 21 січня він розносив чай і отримав поранення гумовою кулею в око. Після першої медичної допомоги в Будинку профспілок Ігор Луценко відвіз пораненого в Олександрійську лікарню, але з офтальмонологічного відділення їх викрали невідомі, що чатували на майданівців з характерними пораненнями. За словами Луценка, викрадачів було близько десяти, вони побили їх і вивезли мікроавтобусом у ліс за Києвом, де катували кожного окремо. Луценку пощастило вижити, а тіло Юрія Вербицького 22 січня знайшли в лісі під Гнідином Бориспільського району. Судмедексперт написав: «Помер від переохолодження».
Того ж 22 січня 2014 року режим почав відкрито вбивати на самому Майдані. Першою жертвою став Сергій Нігоян, українець вірменського походження. Батьки Нігояна втекли від війни в Нагірному Карабасі в Україну. Сергій народився тут, у незалежній Україні, і за неї поклав життя. Він здобував фах вчителя фізкультури, займався торгівлею разом із батьком, любив карате, мріяв стати актором. На Майдані не відзначався радикалізмом, у конфлікти не влазив. Волею випадку він потрапив на кілька фотографій і відеозаписів. На одному з них Сергій читає уривок із «Кавказу» Шевченка. 22 січня близько шостої ранку на Грушевського його смертельно поранили свинцевою картеччю. Зараз портрет Нігояна роботи португальського художника прикрашає бокову стіну будинку біля Михайлівського монастиря, що був останнім прихистком протестувальників і місцем, де відспівували загиблих.
У той же день, 22 січня 2014 року, загинув білоруський герой Майдану – Міхаїл Жизнєвський. Він народився в Гомелі, захоплювався історичною реконструкцією. Із 2005 р. жив в Україні – спочатку в Донецьку та Кривому Розі, потім у Києві та Білій Церкві. Працював зварювальником, монтажником вікон. Долучився до УНСО і як член організації брав участь у Майдані з перших днів. 22 січня о 9 ранку біля стадіону «Динамо», озброєний тільки дерев’яним щитом, Міхаїл отримує кулю в серце. Жизнєвського відспівали в Михайлівському соборі 26 січня, у день, коли йому мало виповнитися 26 років. На похороні ввімкнули улюблену українську пісню Міхаїла «Плине кача», після цього вона стала поховальною піснею для всіх героїв Майдану. Жизнєвського поховали біля селища Стяг Праці на Гомельщині. Його родина мала багато проблем через негативне ставлення до Майдану в Білорусі. Були перешкоди з похованням, матері Міхаїла відмовили в лікуванні, сестру відрахували з університету.
Після 22 січня, на жаль, було покладено ще багато життів. Наостанок згадаємо про наймолодшого, ще неповнолітнього героя Майдану (загинув у 17 років). Назар Войтович народився на Тернопільщині, навчався на дизайнера в тернопільському коледжі. За Майданом стежив, не полишаючи навчання, читав «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського, але 19 лютого не витримав і ввечері замість того, щоб автобусом передати речі на Майдан, поїхав сам із чотирма друзями. На в’їзді в Київ їх підібрали автомайданівці і вони опинилися в гущі кривавих подій. Назар одягнув примітивний захист і пішов із друзями до Жовтневого палацу. На Інститутській отримав кулю в голову.
У фразі «Герої не вмирають» не йдеться про фізичну смерть, ці люди, на жаль, безповоротно віддали свої життя, але вони не помруть, поки ми про них пам’ятатимемо…
Більше про новітніх Героїв України:
#новітняУкраїна #modernUkraine #наПлечахГероїв
- ТОП-12 цитат 2020 року на Uchoose.
- Перевірте себе у квізах від Uchoose.
- Грайте у Першу політичну гру.
- Грайте у Антикорупційну інтерактивну гру “Непідкупність”.
- Відкривайте нові терміни у #дваабзаци.
- Читайте інші цікаві матеріали на нашому ресурсі.
- Долучайтеся до наших сторінок у соцмережах Facebook, Twitter та Telegram.
