Герої новітньої України. Частина друга
Ми продовжуємо серію публікацій про новітній героїзм України. У першій частині ми розповідали про Героїв, які поклали свої життя за Майдан у Києві. Цей матеріал присвячений Революції Гідності поза столицею. На жаль, усіх героїв умістити в подібні публікації неможливо, тому підтримайте цю ініціативу на свої сторінках у соцмережах. Розповідайте про тих, кого тут не згадано, з хештеґом #наПлечахГероїв.
Майдан у Києві не увінчався б перемогою, якби на активна підтримка регіонів. У всіх обласних центрах були свої осередки, що займалися маніфестаціями на місцях і підтримкою столичного Майдану. Одним із таких активістів був Сергій Синенко – запорізький підприємець, батько чотирьох дітей, активний учасник Автомайдану Запоріжжя та Дніпра. Сергій підтримував місцеву самооборону, допомагав із медикаментами, відправляв необхідні речі в Київ. 26 січня під час кривавої сутички в Запоріжжі боровся з тітушками, доправляв поранених у лікарні, визволяв заарештованих. 13 лютого Сергія Синенка спалили у власному автомобілі на кордоні Запорізької та Дніпропетровської областей між селами Червоний Яр та Івангород. Ідентифікувати його вдалось лише за допомогою ДНК-експертизи.
Історія наступного героя також пов’язана з автомобільним сполученням, але уже на Черкащині. Віктор Чернець хотів долучитися до Майдану в Києві, але не мав такої можливості, тому вирішив діяти на місці. Під час гарячої стадії Майдану мешканці села Подібна, що на Одеській трасі, деблокували міліцейські загородження, які перекривали рух на Київ. Але разом із тим мешканці усвідомили, що трасою можуть користуватися не тільки прибічники Майдану, але і тітушки, тому вирішили зробити свій блокпост для перевірки пасажирського транспорту. Їм вдалося зупинити кілька автобусів, що везли підкріплення для антимайдану. Однак 19 лютого джип, що проторував дорогу для автобуса із солдатами внутрішніх військ, на великій швидкості збив Чернеця, який намагався його зупинити. Активіст помер на місці.
Не завжди мирними і безкровними були й самі протести в обласних центрах. Пані Людмила Шеремет, лікарка-гінеколог на пенсії, була активісткою Майдану в Хмельницькому. Вона відзначалася чіткою патріотичною позицією, ще у 2004 р. підтримувала Помаранчеву революцію, а в 2013 з пенсії віддавала гроші на потреби мітингувальників, уважно стежила за подіями в Києві по телевізору. 19 лютого вона долучилася до мітингу під місцевою СБУ, але по мітингувальниках відкрили вогонь. Людмила Шеремет отримала фатальне кульове поранення в голову, і лікарям не вдалося врятувати жінку.
Якщо на більшості території країни Революція Гідності завершилася в лютому, то на Півдні і Сході протистояння тільки починалися. Росія намагалася роздмухати так звану «російську весну», якій протистояли місцеві патріоти. Одним із таких був донеччанин Дмитро Чернявський, фінансист, керівник пресслужби Донецького міського осередку партії «Свобода». 13 березня 2014 року в Донецьку відбувся мітинг за єдність України. Розуміючи небезпеку, організатори вирішили скликати самооборону для охорони акції. Дмитро зголосився добровольцем. Паралельно з проукраїнським мітингом на протилежному боці площі зібрався проросійський. Їх розділяв кордон міліції, проте правоохоронці не впоралися (не хотіли впоратися?) із ситуацією. Після мітингу група озброєних бойовиків напала на учасників проукраїнського зібрання. Багато людей отримали серйозні травми, а Дмитро Чернявський загинув від ножового поранення.
Навіть у 2015 році, коли Революція Гідності уже стала історією, добра пам’ять про Героїв не давала спокою ворогам. 22 лютого 2015 р. у Харкові відбувалася хода на честь річниці Революції Гідності. До неї долучився Данило Дідик, який навчався в харківській бізнес-гімназії, був футбольним фанатом. Данило, попри юний вік, не вперше брав участь у подібних акціях. 27 квітня 2014 року він був одним із п’яти тисяч уболівальників «Металіста» і «Дніпра», що маніфестували за цілісність України і сигналізували про припинення внутрішніх конфліктів у фанатському середовищі (подібну ходу в Донецьку 28 квітня атакували проросійські сили). 22 лютого 2015 року в Харкові марш мав пройти від Палацу спорту до майдану Свободи, однак уже на самому початку пролунав вибух. Дідик опинився біля епіцентру і отримав важку травму голови. Наступного дня він помер. Окрім Данила, загинули також Микола Мельничук (18 років), Вадим Рибальченко (37 років) та Ігор Толмачов (52 роки). У понеділок минуло 6 років із тих трагічних подій. Небайдужі активісти борються за те, щоб 11 школі в Харкові присвоїли ім’я Данила Дідика.
Перераховані історії свідчать про те, що Майдан був не тільки в Києві, уся Україна жила протестами і повсюди на маніфестантів чекала смертельна небезпека. А в деяких регіонах, зокрема на Сході і Півдні, небезпека була особливо великою і переросла в гібридну російсько-українську війну.
Більше про новітніх Героїв України:
#новітняУкраїна #modernUkraine #наПлечахГероїв
- ТОП-12 цитат 2020 року на Uchoose.
- Перевірте себе у квізах від Uchoose.
- Грайте у Першу політичну гру.
- Грайте у Антикорупційну інтерактивну гру “Непідкупність”.
- Відкривайте нові терміни у #дваабзаци.
- Читайте інші цікаві матеріали на нашому ресурсі.
- Долучайтеся до наших сторінок у соцмережах Facebook, Twitter та Telegram.
