Кому вірять українці

Не так давно ми писали про проблеми довіри до інституцій в українському соціумі. Тоді аналізувалися дані КМІС за 2021 та 2022 рік. Наприкінці травня 2023 року подібне, але більш деталізоване дослідження, провів Центр Разумкова. Півроку – це не такий і великий термін у звичайних умовах, але у нас точиться повномасштабна війна, а отже, процеси відбуваються значно швидше, тому треба їх відстежувати.

Центр Разумкова провів дослідження на підконтрольних Києву територіях країни, вибірка – 2020 респондентів віком 18+.

Цифри довіри до державних інституцій майже не змінилися за півроку, якщо порівнювати з результатами опитування КМІС. Тотальну довіру мають ЗСУ (93%), президент (83%), волонтери (82%). Трішки меншу, але суттєву довіру – СБУ (66%) і Нацполіція (58%); незначну – Верховна Рада (35%).

Дещо відрізняються показники довіри до церкви. За даними КМІС, у 2021 році було 51%, у 2022 показник просів до 44%. За даними Центру Разумкова, станом на травень 2023 року 61% українців довіряють церкві. Імовірно, під час кризового початку повномасштабного вторгнення церковні інституції не відреагували належним чином, а коли соціум звик до нових реалій, то повернулися попередні показники і навіть дещо зросли. 

Також змінилася довіра до Уряду (КМІС, 2022 – 52%, Центр Разумкова, 2023 – 39%), що свідчить, імовірно, про ефекти кризових економічних явищ, спричинених війною.

Опитування Центру Разумкова ширше за КМІС, тому тут фігурують й інші державні інституції. Високу довіру мають Міністерство оборони (83%, попри скандали), ДСНС (80%), державна прикордонна служба (79%),  голови міста/селища/села (58,2%), НБУ (46%).

Низька довіра у НАБУ (29%), САП (27%), НАЗК (26%), прокуратури (26,3%), судів (16,8%), політичних партій (15%).

Ці цифри можна пояснити тим, що суди і прокуратура у нас нереформовані, мають дуже поганий імідж і не беруть безпосередню участь у бойових діях, як Нацполіція, прикордонники чи ДСНС. Нові антикорупційні органи ще не встигли показати свою ефективність. Партії в Україні традиційно сприймаються крізь призму їхніх лідерів, і в умовах воєнного стану політичний процес відійшов на задній план.

Наступна частина опитування була присвячена окремим персоналіям. І тут цікава не так антипатія і симпатія до окремих осіб, як рівень довіри до їхньої публічної поведінки.

За балансом довіри/недовіри найбільше українці довіряють Володимиру Зеленському (+72,5), Віталію Кіму (+48), Михайлу Подоляку (+26,6), Сергію Притулі (+26,5), Олексію Данілову (+22,8). Найменше Юлії Тимошенко (-71,7), Юрію Бойку (-70,9), Петру Порошенку (-56), Олексію Арестовичу (-45), Давиду Арахамії (-27,6).

Довіра до Зеленського доволі прогнозована як до верховного головнокомандувача, за яким стоїть успішна армія. Віталій Кім збудував грамотну медійну кампанію. Михайло Подоляк як представник Офісу президента часто комунікував вірогідну інсайдерську інформацію, Сергій Притула – обличчя волонтерського руху.

Юлія Тимошенко у публічному просторі відзначається не так волонтерством, як відпочинком у Дубаї, Юрій Бойко – уособлення регіоналів, Петро Порошенко пожинає плоди надзвичайно високого антирейтингу. Висловлювання Арестовича про «два-три тижні» стали мемом.

Якщо підсумувати, то український соціум після повномасштабного вторгнення пройнявся довірою до українських інституцій, які дієво долучилися до захисту країни. Люди не довіряють органам нереформованої судової гілки та новоствореним антикорупційним інституціям, бо за першими тягнеться поганий шлейф, а другі не встигли показати свою ефективність.

Грамотна медійна політика дуже сильно впливає на довіру. Тут доволі показово можна порівняти імідж Віталія Кіма та Олексія Арестовича. Обоє були маловідомі до повномасштабного вторгнення, але активна інформаційна діяльність принесла їм популярність. Їхні відмінні підходи вилилися у різний рівень довіри.

Ще один прикметний показник з дослідження Центру Разумкова – це відповіді на питання, чи у правильному руслі рухається країна. 56% українців вважають, що усе рухається у правильному напрямі, 22% – у неправильному. До повномасштабного вторгнення цифри були зворотними 20% – у правильному, 65% – у неправильному.

Тут з’являється певний парадокс. Довоєнний український соціум прагнув миру і «домовитися посередині», що і показали результати президентських і парламентських виборів, водночас було розуміння, що все рухається у неправильному напрямі, але коли почалася велика війна, раптом з’явилося усвідомлення правильного напряму.

 


*ілюстрація Нікіти Тітова

Журналіст

Залиште коментар

twelve + 6 =