Свіжі соціологічні дослідження і рейтинги відкривають нам нові грані збоченого мислення, себто відсутності критичного мислення. Виходить, що більше ми з 2013 року кричали про критичне мислення і медіаграмотність, що дужче закликали думати і аналізувати, то більше людей хотіли простих відповідей, ніяких питань, краси, екібани і на ручки.

Оооо, свою зіркову лекцію про критичне мислення я умудрилась навіть провести в селі серед пенсіонерок віком від 60 років. Щоб донести їм хоч щось, довелося годину танцювати, співати, показувати перед очі вирізки з газет і жонглювати пультом від тюнера Т2. В кінці почула, що «раньше було простіше», було лиш два канали і не треба було думати, де там правда, бо по одному був серіал про совєцький союз, а по другому серіал про нещасну любов. Емоційний голод втамовано, новини проміж цим пережованим емоційним їдлом з’їдалися оптом разом з пандочками і вигаданими ліками від усіх хвороб. А зараз бачте, шо робиться? Газет десяток і всі по-різному пишуть, телеканалів 2 десятки і, здається, всі брешуть, а аналізувати, мислити, думати, робити висновки – то важко і ніколи. Простіше – заборонити.

Тоді моєї імпровізованої лекції вистачило від сили на кілька тижнів. І почалися місцеві вибори. Кандидатами по області були якісь «піджаки». Місцевий нарід ніколи нікого з них не бачив. Чули про них лиш перекази. Від одного носили календарики, і носії календариків щось говорили про безкоштовний газ, що саме – ніхто не добрав, але селом поповзли чутки, що всім буде безплатний газ. Від іншого кандидата носили газетки і щось говорили про пенсії. Перепитати про компетенції депутата обласної ради ніхто не додумався, тому вирішили, що цей пенсії буде піднімать. Хтось іще бовкнув за паї і вже місцеві вирішили, що цей депутат ціну на паї підніме. Кандидатам не треба було нічого особливого робити, просто розкидайся натяками, а місцеві все самі додумають, самі вирішать і проголосують, за самого красівого або за того, хто на фотографії з зіркою або відомим політиком. 

Все це якраз говорить про те, що людям не потрібна людина, людям не треба її особиста відповідальність і дії. Людям потрібна голограма… прості питання, прості відповіді, один вектор і ніяких варіацій. А тут ми з критичним мисленням і методами аналізу та перевірки фактів.

Критичне мислення, ледь народившись, тихо сконало під вагою маніпуляцій і жаги до тотального спрощення найпростіших людей.

Звичайно, можна було б сказати, що це тільки у нас таке. Але ні, подібне в усьому світі. У 2017 році російський «Левада-центр» провів експеримент, під час якого виявилося, що кожен 5 росіянин ладен підтримати вигаданого кандидата про якого зовсім нічого і ніде не чув. А уявіть, яка б підтримка була у кандидата «Зіроу», якби його кілька разів у прайм-тайм показати по телебаченню і натякнути на обіцянки про високі пенсії та зниження ціни на газ?!

Але найяскравіший подібний експеримент провели естонці в 2010 році. Тоді естонські актори вирішили створити найогиднішу популістську партію, яка до всього мала б іще й назвою перегукуватися з «Єдиною Росією». Так народився арт-проект «Єдина Естонія». Актори, задіяні в проекті, нічого не обіцяли, нічого конкретного не говорили, вони підігрівали інтерес до себе провокаціями, кидали про себе брехливі повідомлення, які з радістю підхоплювали «довірливі журналісти». За рейтингами 25 депутатів їхньої партії сто відсотків проходили в парламент, хоч у них і не було навіть тих 25 кандидатів. З часом актори таки розкрили суть свого арт-проекту, пояснили, чому так вдіяли, і довели, що якою б міцною і сталою не була в країні демократія, її завжди можна зламати. І рецепт цього зламу простий – відсутність критичного мислення у людей. Відсутність бажання перевіряти інформацію. Та і взагалі, якщо взяти кейс прийомів «Єдиної Естонії» і розібрати його детально, то можна побачити чіткий сценарій виборів тут у нас, в Україні, у 2019 році, коли здоровий глузд і критичне мислення перемагають голограми, відвертий популізм, неозвучені обіцянки і мрії, які радісно до кожного кандидата прив’язують самі виборці. От тільки різниця в тому, що тоді в Естонії то був експеримент і актори, а у нас… теж актори, але вже не експеримент.

Ще два чи три роки тому я мріяла, що всі факапи з нашою і світовою журналістикою переможе покоління з критичним мисленням. Але зараз я про це навіть не мрію… Маніпуляція… Там, де відсутня здатність аналізувати завжди перемагає її величність довбана маніпуляція. Як виявилося, це найпростіший і найдієвіший спосіб захопити мізки і душі. Говори одне, пиши інше, роби, взагалі, третє і маніпулюй, жонглюй фактами і аргументами. Люди за тебе збудують свою власну реальність, збудують і повірять в неї, і приймуть як закон.

Нещодавно Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва провів опитування, під час якого виявилося, що лише 11% українців читали Основний Закон країни – Конституцію, 32% щось десь чули, тобто вказали, що читали лиш окремі розділи, не читали Конституцію, взагалі, майже 47%, іще 10% щось десь чули про Конституцію зі ЗМІ. А тепер на фоні цих цифр пам’ятайте, що 34% з опитаних вважають, що джерелом влади в країні є Президент. 18,5% вважають припустимим порушення органом влади норм Конституції, якщо це сприяє ухваленню необхідного рішення. А зараз згадайте ще раз – 47%, взагалі, не читали ніколи Конституцію і при цьому 67% вважають, що її треба змінювати.

Як на мене, то це і є прямий результат того, що критичне мислення таки померло під вагою маніпуляцій і нездійсненних мрій наших громадян. Замріяний нарід-богоносець навіть не змигнувши, голосувуватиме за голограму, паперовий портрет, Гомера Сімпсона, левчика Боніфація та за плюшеву козу – головна умова, щоб хтось від їхнього імені натякнув на те, про що мріє цей нарід, ну, і на приналежність до популярної партії чи то пак арт-проекту «Єдина…»

Чи варто продовжувати боротьбу за критичне мислення? Я все ж наполягаю, що варто принаймні серед зовсім юних боротися за розвиток критичного мислення, за здатність до спротиву маніпуляціям, можливо, хоч колись вони стануть більшістю і зможуть таки перемкнути це довбане «Чорне дзеркало».