Навчена безпорадність

У 1964 році американський психолог Мартін Селігман провів серію експериментів над собаками в лабораторії Пенсильванського університету.

Під час експерименту науковці намагалися вибудувати (за рефлексами Павлова) страх у собак від звукового сигналу високого тону – вмикали звук, а потім удар електричним струмом. Цю послідовність повторили кілька разів, а потім провели експеримент ще раз, але цього разу з відчиненими клітками. Дослідники очікували, що коли собаки почують знайомий звуковий сигнал, то вибіжать із клітки. Але цього не сталося, тварини почали скавуліти, але не зрушили з місця.

Селігман припустив, що собаки очікували на удар струмом, але протягом попередніх циклів експерименту звикли до його неминучості, тож покірно його прийняли.

У 1967 році він повторив експеримент разом зі Стівеном Маєром, але цього разу на трьох групах тварин – собаки, які могли вимкнути електричний удар кнопкою, собаки, котрі не могли вимкнути, і контрольна група без ударів. Після повторних циклів експерименту протягом певного часу його провели знову, але вже з відчиненими клітками. І знову собаки, які могли вимикати електричний удар, і контрольна група покинули свої клітки, а собаки, які не контролювали удари, залишалися в них, попри можливість вийти.

Таким чином Селігман і Маєр дійшли до висновку, що безпорадність викликає неконтрольованість подій. Це явище почали називати синдромом навченої безпорадності.

У 1976 році психологині Еллен Лангнер і Джудід Родін провели експеримент на людях похилого віку в притулку для літніх. Вони поділили людей на дві групи, одній з яких надали певну відповідальність за організацію побуту і дозвілля, а іншу залишили повністю залежною від адміністрації закладу. Після трьох тижнів, за результатами опитування, самопочуття членів групи, що мала більшу відповідальність і самостійність, було кращим, порівняно з іншою групою. Через півроку з учасників першої групи померло 15%, а з другої – 30%.

Синдром навченої безпорадності лежить в основі тоталітарних суспільств, у яких населення не має ніякого впливу на владу та її рішення протягом довгого періоду часу.

Починається все з узурпації влади, тотального винищення опозиції і будь-якого інакодумства, але з часом, коли соціум уже звик до безпорадності, то контроль можна навіть послаблювати, суспільство цим не скористається.

Так само в умовах добре сформованого синдрому навченої безпорадності можна вдаватися до посилення репресій, організації геноцидів, кровопролитних війн, – соціум не буде бунтувати.

Таку ситуацію ми спостерігаємо в сучасній Росії. Путін править з 1999 року – 24 роки. Виросло ціле покоління росіян, які не бачили іншого лідера своєї країни (місцеблюстительство Медвєдєва не рахується).

На початку своєї кар’єри Путін підчистив усю опозицію і взяв під контроль медіа. На вибори, на яких він переобирається, не допускають реальних опозиційних кандидатів. Кривава і нічим не прикрита повномасштабна війна ось уже третій рік не провокує російське населення на бунт, навіть тоді, коли повітряні тривоги і прильоти трапляються в глибокому тилу.

Саме синдром навченої безпорадності в поєднанні з сякою-такою економічною рівновагою і щедрими фінансовими компенсаціями змушує російський соціум миритися із сотнями тисяч смертей і каліцтв.

Якщо подивитися інтерв’ю російських військовополонених та їхніх родичів з Володимиром Золкіним, то там часто можна почути фрази «я не цікавлюся політикою», «ми маленькі люди», «це усе політики на верхах…», «а що ми можемо зробити?»

Подібна ситуація була і в Російській імперії, і в Радянському Союзі. Обидва утворення володіли відточеною технікою масового поширення синдрому навченої безпорадності, однак обидва розвалилися.

Це сталося завдяки двом ключовим факторам: у переважній більшості безвольних і травмованих об’єктів імперії з’явилася критична маса нового покоління з бажанням суб’єктності (впливу на ситуацію), а економіка країни тріщала по швах (Російська імперія не витримувала тягаря Першої світової, дотаційна і неефективна економіка Радянського Союзу колапсувала на тлі війни в Афганістані і дешевизни нафти).

Путінський режим чудово знає про ці два фактори, тому інформаційний простір старанно фільтрується, а економіка утримується на плаву.

Затягуючи цю війну, Путін сподівається поширити ефект навченої безпорадності і на міжнародну спільноту: призвичаїти її до буденності жертв агресії (серед військових і цивільних), «нових кордонів» і неможливості власних поступок (під ядерною парасолькою).

На тлі віддаленості України від ключових країн НАТО і достатньої відстані лінії фронту від безпосередніх західних сусідів, цей ефект значно підсилюється. Час у цьому аспекті грає на Путіна.

Однак утримувати навчену безпорадність у своїй країні, на окупованих територіях і в міжнародному контексті – завдання не з простих. Зі світової історії ми знаємо такі приклади (Третій Рейх), але вони безслідно зникли.

 


*на обкладинці використана ілюстрація Дмитра Дзюби

Журналіст

Залиште коментар

2 + six =