Політичні ідеології – цілий жанр політичного перфомансу. Якими вони можуть бути, хто головні актори, і які ролі виконують? Розповідаємо у двох абзацах про головні партії світу та їхнє місце у ньому.

Ідеологія у наших головах, у структурах, у словах, у діях. Хіба тільки не у партіях: в Україні поки складно виділити політичні сили з постійною ідеологічною платформою. Зате є партії «персоналій», які придумують собі відповідні лозунги та назви (як от Ліберальна, Консервативна, Демократична, Республіканська, Християнська…) Та в реальності справжніми ідеологічними об’єднаннями з відповідною підтримкою вони не стали. Це не пов’язано з відсутністю самих ідеологій – вони то є, але наші політики зазвичай використовують їх як інструмент маніпуляції.

Партійні ідеології абстрактні і не цілеспрямовані, на відміну від партійних лідерів: вони можуть бути яскравими, харизматичними, але мало хто толково відповість на питання: яку ідеологію він сповідує? Наші партії, взагалі, поділяються фактично на два сегменти: ті, що орієнтуються на українсько- і російсько-культурний простір. А власне, ліпше би на європейський орієнтувались. І, як порядні ідеології, здійснювали би істотний вплив на соціально-політичний процес у державі. Така ідеологія має зробити своїми основними цінностями відчуття відповідальності (за країну і громадян), патріотизм, гуманізм, демократію, соціальну справедливість. Сповідуючи принаймні їх, партійна ідеологія може сформувати громадську думку та стати основою громадського виховання.

В однієї з найдавніших партій світу неофіційним символом є осел (так вона демонструє уперте подолання перешкод). Через компроміси, ненасильницьку політику і толерантність. До речі, саме демократи спочатку найбільше виступали за сегрегацію в суспільстві. Але з часом вони повністю переорієнтувалися і стали, ну, зовсім вже ліберальними. Те, за що голосують демократи, – ідеальна мрія зазвичай дискримінованих соціальних груп. Репарації, безкоштовна освіта для бідних та іммігрантів, легалізація усього, на що би наші бабусі тільки очі заплющили, право на аборт, боротьба з тероризмом.

У середині ХХ століття Шатшнайдер сказав, що сучасна демократія якимось чином рятується саме наявністю політичних партій. Сьогодні американські демократи таки продовжують благородну місію агентів своєї ідеології. Ще вони вважають, що вирішувати соціальні проблеми треба за допомогою спеціальних допоміжних програм. При цьому демократи збільшують податки переважно для заможних категорій суспільства. Але і сама партія ділиться на різні гілки: прогресивні демократи (ті, що притримуються чисто ліберальних поглядів), лібертаріанські (топлять за зменшення розміру держапарату, індивідуальну свободу), консервативні (у їхніх переконаннях все ще має місце традиція) і нові демократи (щось середнє між лібералами і консерваторами).

У дуелі найсильніших політичних партій США беруть участь демократи і республіканці. Другі – це «стара» партія Америки, заснована у 1850 році. До речі, те, що ми зараз називаємо «Демократичною партією», першочергово називалось «Республіканською», і навпаки – Р. колись була федеральною партією, прихильницею влади центрального уряду і противницею рабовласності. Зрештою, саме вона рабів і звільнила, через що партію і охрестили «протекціоністом». Символом республіканців є слон, якого вперше використали у карикатурі на кандидата Авраама Лінкольна, який саме йшов на перевибори. Так фарс став офіційним «обличчям» (тотемною тваринкою…?) партії. Так склалося, що якщо демократи – це не ті демократи, що були раніше, а радше, нова хвиля постмодерну. У такому випадку республіканці наче застигли на перетині неприйняття старого і відкидання нового (втім, на те вони і консерватори).

Grand Old Party або Велика стара партія, як її також називають (Grand Theft Auto по-республіканськи), в принципі, як і ця відома гра, відрізняється своєю заплутаною історією та великою кількістю «персонажів». Закріпити позиції відносно новій партії республіканцям вдалося завдяки перемозі над Півднем у громадянській війні (1861-1865 рр.). А там пішло-поїхало: вони виступали за заборону рабства, роздавали вільні землі усім охочим і встановлювали високе мито на імпорт промислових товарів з Європи. Така політика дозволяла партії домінувати на президентських та парламентських виборах майже 50 років. Цікаво, що мала б зробити українська партія, аби протриматися в абсолютних лідерах хоча б половину з цього терміну? Сучасні мрії республіканців – розвиток освітніх закладів при релігійних інституціях, підтримка податковими коштами американців приватних шкіл, зменшення ролі федерального уряду в соціально-економічному житті, скорочення податків, збільшення витрат на оборону. Десь на початку 2000-х Республіканська партія почала опиратися на економічну програму «співчутливий консерватизм»: він поєднував у собі обмеження регулювальних функцій держави та її соціальну відповідальність. Сьогодні ж партія орієнтується на вільну ринкову економіку та енергетичну незалежність США. У соціальній сфері республіканці відстоюють інтереси противників абортів, прихильників так званих традиційних цінностей та дотримуються жорсткої політики стосовно нелегальних мігрантів.

У Великій Британії, як і в США, основними гравцями на політичній арені є дві партії: лейбористи та консерватори. І одні, і другі тримають лідерство ще з часів Другої світової війни, хоча безумовну більшість у Парламенті лейбористам вдалося отримати лише двічі (1945, 1966 рр). Її назва говорить сама за себе: Labour Party – то є Робоча партія Великої Британії, очолювана правими реформістами. Протягом історії члени цієї партії прагнули до незалежної класової політики, але якось так вийшло, що «головуючі» з часом почали спиратися на робочу аристократію, тому в період Першої світової партія займала шовіністичні позиції. Сьогодні Лейбористська партія представляє свою політику як «соціалістичну» – так вони підкреслюють важливість наявності в економіці обширного сектору, який контролюється державою, відносно високого рівня оподаткування і державної системи соціального забезпечення. Крім цього, лейбористи – це про 500 млрд інвестицій в енергетику і транспорт, створення Національного та регіональних інвестиційних держбанків, відновлення промисловості, запровадження безкоштовної освіти.

Головою партії з 2015 року є Джеремі Корбін, представник лівого крила, якого ще кілька років тому й уявити не могли на місці кандидата у Прем’єри. Коли лейбористи трохи забуксували через розбрат «у верхах», саме цей літній чоловік, схожий на Обі-Ван Кенобі із Зоряних війн, допоміг їм вийти із паралічу, перетворюючи партію на рух проти неоліберального капіталізму. Пісня Кендріка могла би бути про Корбіна – самі британці називають його humble, на противагу «роботичній» Терезі Мей. До речі, що стосовно Брекзиту? Лейбористи виступили за «настільки м’який вихід із ЄС, наскільки це можливо», тобто зі збереженням тісних зв’язків із Європою, а деякі – навіть за повторний референдум. Лейбористів переважно підтримує молодь (18-24 роки); певно, у Британії що старше населення, то вищий рейтинг у консерваторів.

Консервативна партія Великої Британії або, як її називають у народі, «торі» – це одна з двох основних партій країни (з ірландської toraidh – це злочинець). І ні, називають її так не через цирк, який партія влаштувала навколо Брекзиту. Тут справа в етимології – просто під час політичної кризи ХVІІ ст. торі виступали за посилення королівської влади, у той час як інша партія, віги – за підсилення парламенту. Віги з часом відійшли в минуле, а от торі еволюціонували у те, що ми називаємо Консервативною партією. Весь хайп у партії почався усередині 1990-х, коли консерваторів звинуватили у відступі від моральних цінностей: мовляв, міністри не дотримуються власних принципів. Вибрати керівників партії було непросто, аж поки не прийшов молодий (відносно) і зелений Девід Кемерон: він зайнявся ребрендингом партії. Протягнув руку молоді і жінкам, через що Консерваторам вперше за 10 років вдалося обійти лейбористів за рейтингом.

Та найбільшим каменем спотикання для партії ще з 80-х років було питання євроінтеграції: через це вона кілька разів ледь не розпалася. Тереза Мей, яка була «залізним» Прем’єр-міністром, намагалася знизити рівень напруженості всередині власної політичної сили. Успіхи були так собі, тому зараз на місце більш перспективного політика претендує Борис Джонсон. Консерватори зараз переживають ледь не найглибшу кризу в історії: це пов’язано якраз із виходом країни з ЄС, а Джонсон, своєю чергою, підтримує євроскептичні настрої. Крім цього, його позиція полягає в підтримці сільської місцевості в питаннях цінової політики, більш жорсткій імміграційній політиці, збільшенні видатків на працівників публічного сектору. Зараз консерватори думають над зміною економічного курсу, бо через політику на підтримку «жорсткого Брекзиту» у Лондона можуть з’явитися серйозні фінансові проблеми, яких Королівство не мало ще з часів Другої світової.

Консерватори, «народна партія», «партія людей»  ̶  усе це назви однієї з партій-лідерів Німеччин, Християнсько-демократичного союзу. Представники ХДС 6 разів ставали президентами ФРН і 5 разів  ̶  федеральними канцлерами. Це пояснює набір сильних політичних персоналій, чи не так? Заснована у 1945 році, з 1949 партія діє у парламентському блоці з Християнсько-соціальним союзом; вони утворюють єдину фракцію. Регулярно беруть участь у виборах у Бундестаг.

У ХДС головними програмними аспектами є дотримання у політиці етичних основ християнства, створення соціальної ринкової економіки, інтеграція Німеччини у західні структури; партія, взагалі, намагається поділяти європейські цінності. До речі, лідером партії є не Анґела Меркель: у грудні 2018 року її замінила Аннегрет Крамп-Карренбауер, попередньо отримавши посаду Міністра оборони ФРН. Схоже, «залізні леді» ведуть Німеччину вперед  ̶  остання навіть стала улюбленим політиком німців (за рейтингом політиків Focus).

Німці от поки обходяться без «Зе команди», проте своя «Зелена партія» у них все ж є. «Зелені»  ̶  це політична партія, заснована у 1980 році у місті Карслруе. Тоді об`єднатися захотіли громадські активісти, які виступали проти атомної енергетики, проти забруднення довкілля та за гендерну рівність. Але так партію «зачинали»; у 1993 році почався другий етап: після об`єднання Німеччини об`єднались і західнонімецькі «Зелені» та східнонімецький «Союз 90» (створений у 1991 році представниками громадських ініціатив. Такий союз почав поступово набувати політичної ваги: з ним навіть вступили в коаліцію соціал-демократи. Коли соціал-демократ Шредер сформував перший в історії Німеччини червоно-зелений федеральний уряд (1998 рік), то стали практикуватися навіть «чорно-зелені» коаліції.

Зараз «Зелена партія» є другою за популярністю серед виборців Німеччини. 2018 став найуспішнішим роком для них  ̶  рейтинг не поступався консерваторам, а серед виборців-жінок навіть вийшов на перше місце. «Екологи» лідирують в партійному рейтингу: політики навіть жартують, що якби зараз відбулися вибори в Берліні, то берлінську «червону» мерію довелося би перефарбовувати у зелений. «Зелена партія» завоювала довіру публіки після аварії на Фукусімі, хоч як іронічно це звучить. Саме вона підштовхнула федерального канцлера Анґелу Меркель до перегляду свого ставлення до ядерної енергетики. Так Німеччина почала поступово відмовлятися від неї, а це вже одна із вимог партії. Згодом реальністю стала і застава на пластикові пляшки, і строгі природоохоронні норми. Так чи інакше, але через те, що сьогодні по всьому світу популярний eco-friendly рух, ідеологія «зелених» просто вписується у мейнстрім. Багато в чому «екологи» подібні з консерваторами: і одні, й другі вважають сім’ю найвищою цінністю суспільства, яка має бути під захистом держави. Крім цього, вони ще й є лібералами у питаннях моралі і прихильниками соціальної ринкової економіки. Недавно саме «зелені» виступили за підвищення мінімальної зарплати і запровадження гарантованого державного забезпечення для всіх. Навіть тих, хто не бажає працювати. До речі, наш «зелений» президент недавно здійснив офіційний візит в Німеччину, щоб поговорити з «Зеленими/Союзом 90». Там вони обговорювали Крим, повернення наших полонених, санкції проти Росії, розвиток альтернативної енергетики і таке інше. Може, такі дискусії і матимуть сенс, але до того часу, поки президент говоритиме представнику Держекоінспекції: «та ладно, Чорне море і так брудне»  ̶  то навряд.

Це лише частинка з багатьох ідеологій, які існують у світі. Радикальні, толерантні, нейтральні, популістичні, ідеально продумані, стратегічні і далекі від перфекту – вони бувають різні, але для України спільна риса одна: їх не вистачає. Не у кількісному плані, а в якісному. У 90-х роках майже 60% українців не могли сказати, яка ідеологія їм ближча. Через майже 30 років цифра особливо не змінилася – більшість українців ще не визначилися. Поки ідеології в Україні, здається, ще переживають кризу, з якою намагаються впоратися країни Східної Європи: частина політиків просто намагається побудувати їх на відчутті патріотизму, інші намагаються взяти щось «із Заходу» і змішати з українською свідомістю, хтось, узагалі, відкидає будь-яке поняття ідеології. Але вона нам потрібна: для чіткого політичного курсу, для вибору сильних лідерів і виховання свідомих громадян, зменшення кількості солодких обіцянок і збільшення відповідальності усіх сторін. Час замінювати обличчя на білбордах на реальні кроки, а якщо обіцянки – то підкріплені діями.