Радянська панщина

В одному з попередніх матеріалів рубрики “Деколонізація” ми говорили про радянського діяча Антона Макаренка, іменем якого досі названі українські вулиці та університети. Його захисники стверджують, що система колективного виховання, напрацьована Макаренком, досі лежить в основі освітнього процесу в Україні і є визначним досягненням педагогіки. Як відомо, свій досвід Антон Макаренко здобув, зокрема, в трудових колоніях НКВС. Тож сьогодні мова піде про те, як у Радянському Союзі виховували працею. Для прикладу візьмемо Київ 1980-х років – останнього, найлайтовішого, десятиліття СРСР, яке все одно було страшним і багато в чому незбагненним для нинішніх дітей і молоді.

Насамперед, варто зазначити, що СРСР був країною з “диктатурою пролетаріату”, тобто країною, де все підпорядковувалося “людям праці” і, власне, самій праці. Вона була не лише правом, але і громадянським обов’язком. Ухиляння від роботи було кримінальним злочином (відповідну норму Кримінального кодексу УРСР скасували лише в 1992 році) і піддавалося осуду. Так у статті комсомольської газети “Молодь України” “Трутні” за 1981 рік інформували про зміст постанови ЦК КПРС “Про дальше поліпшення ідеологічної, політико-виховної роботи”. Видання пише про необхідність посилення боротьби і викорінення “ворожих соціалізмові потворних пережитків минулого”, зокрема “намагання урвати якнайбільше від суспільства, нічого не даючи йому”. Газета розповідає про конкретних людей – “трутнів” (із зазначенням їхніх прізвищ та ініціалів, місця проживання), які мають судимості за “паразитичне існування”.  Пояснюється, що навіть, якщо такі люди не крадуть, то вони все одно злочинці, адже “відривають” від когось продукти, не беручи участі в їхньому виробництві. Натомість, у приклад молоді ставили стахановські традиції довоєнних п’ятирічок. Праця була не просто важливою, а головною ланкою в системі виховання. Школярів і студентів часто примушували до неї в різні способи або просто не платили їм за роботу, прикриваючись гуманістичними гаслами.

Соціалістичні зобов’язання Київського ордену Леніна державного університету ім. Т. Г. Шевченка (стара назва КНУ) на 1980 рік містили пункти про надання конкретної допомоги підприємствам і установам Подільського району Києва та підшефним районам області в проведенні ідейно-виховної роботи. Університет зобов’язувався “втілювати в життя комплексний план комуністичного виховання студентів, удосконалювати всі форми громадсько-політичної та навчально-виробничої практики студентів”. До участі в третьому трудовому семестрі (літній семестр, під час якого студентів залучали до праці) планувалося залучити не менше 1400 студентів, “звернувши особливу увагу на забезпечення високої ідейної та професійної підготовки” студентів, які мали обслуговувати Олімпійські ігри в Києві. Із 1200 таких студентів КДУ було 300 гідів-перекладачів, 50 екскурсоводів і 900 осіб обслуговуючого персоналу.

Окремою формою залучення студентів до роботи були так звані будзагони, за роботу в яких мали платити. За літо 1980 року 6 факультетських будзагонів КДУ освоїли 270 тисяч карбованців капіталовкладень. Загалом, за одинадцяту п’ятирічку (1981 – 1985 рр.) студентські будівельні загони університету освоїли близько 17 мільйонів карбованців. Зокрема, вони будували лікарню в Печерському районі, будзагін “Квант” фізичного факультету брав участь у спорудженні Музею Великої Вітчизняної війни (нині – Музей історії України у Другій світовій війні), де вклав плиткою 2000 кв м підлоги і за 3 дні роботи перерахував у фонд в’єтнамського міста Гагарін 410 карбованців. Такі акції були частиною політики солідарності із країнами, “що борються проти імперіалістичної агресії”. Формально гроші віддавали добровільно, але по суті це було однією із форм звичайнісінького рабства

Окрім цього, регулярними були суботники, які преса називала “святом праці”. Студентів КДУ, зокрема, залучали до робіт в парку імені Шевченка, в університетському ботанічному саду, до благоустрою студмістечка, на будівництві Центрального стадіону (нині – НСК “Олімпійський”), мельзаводу та музею Леніна (нині – Український дім). Наприклад, на суботнику 21 квітня 1984 року працювали 19200 студентів, викладачів та співробітників КДУ, з яких 200 студентів вирили 400 метрів траншеї для телефонної лінії на вулиці Кіровоградській (нині Володимира Брожка).

Але найважчою була робота молоді в сільському господарстві. У 1980-х рр. студентство КДУ працювало, здебільшого, в колгоспах і радгоспах Житомирської області. Описуючи таку роботу в селі Мінійки, газета “Київський університет” зазначала, що студенти “приходять вечеряти – стомлені, мовчазні”. Це можна пояснити нормами виробітку, які ставили перед молодими людьми, котрі не завжди мали досвід такої роботи. Приміром, улітку 1981 року студенти 2 і 3 курсу історичного факультету, працюючи в Бердичівському районі Житомирщини, за день мали зібрати 20 кг хмелю (доволі легкої культури, від одного запаху якої на полі можна зомліти). Загалом того літа студенти-історики двох курсів зібрали понад 8400 кг хмелю і 400 тонн картоплі. Хлопці і дівчата убивали здоров’я на колгоспних ланах, заробляючи комуністам на гонку озброєнь. “Норма здавалася недосяжною”, – писала університетська газета. Очевидно, мало хто міг виконати такий обсяг роботи, тож через 3 роки плани вже були меншими – 16 кг хмелю на людину. 

В університеті діяли також інтернаціональні будзагони. Наприклад, у 1983 році в них працювали 48 іноземних студентів із В’єтнаму, Куби, Мадагаскару, Аргентини, Колумбії та Ефіопії. У 1984-му р. до таких загонів записалися 45 нікарагуанців, які “вирішили працювати безплатно, без вихідних, а всі зароблені кошти перерахувати у фонд своєї країни”. Такі акції мали на меті, зокрема, показати радянським студентам приклад безкорисної праці заради великої мети, в яку молодь уже відмовлялася вірити. 

Виховували працею і в школах, де учні також були членами будзагонів або брали участь у “трудових десантах”. Наприклад, хлопці із будзагону “Боєць” київської середньої школи №57 у 1980 р. розвантажували вагони на взуттєвій фабриці та працювали на будівництві музею Леніна, де видовбували цемент, який застиг через недбалість будівельників, а також відкидали сніг, виносили сміття та збирали металобрухт. Дівчата працювали в радгоспі “Русанівський” Броварського району Київщини, на іграшковій фабриці “Перемога” та розносили телеграми. Газета “Молодь України” підкреслювала, що зароблені гроші школярі знову ж таки добровільно передавали у Фонд миру. Насправді, це було безсовісною експлуатацією дитячої праці, забороненої міжнародним правом.

Метою такого виховання було підготувати безвідмовного робота, який працюватиме за копійки або й задарма на державу, яка все своє існування вела агресивну політику і вимагала дедалі більше грошей на зброю. Радянські люди змалку брали участь у фінансуванні війни і не повинні були знати іншого життя. Це нагадує нинішню КНДР, але в такій країні зовсім недавно жили й ми. Якихось три десятиліття тому українські діти буквально ходили на панщину. Про це варто нагадувати, особливо противникам декомунізації, які апелюють до цінності будь-якого досвіду з СРСР. У тоталітарній державі все було тоталітарним і не може бути прикладом для вільного суспільства. 

 


Джерела:

Пустовойт В. Трутні. Молодь України. 1981. 15 березня, №52 (14138). С. 2.

Про порядок застосування статті 214 Кримінального кодексу Української РСР: Постанова Президії Верховної Ради УРСР від 03.01.985 № 8250-X. URL: https://ips.ligazakon.net/document/P858250 (дата звернення: 17.05.2024)

 Пиріг І. Ми не білоручки. Молодь України. 1980. 30 грудня, №249 (14085). С. 2.

 Жуков М. Вісті з плантацій. Київський університет. 1984. 14 вересня, №24 (1704). С. 2.

Дума І. Інтернаціональні будзагони. Київський університет. 1984. 30 березня, №12 (1692). С. 3.

 Ударні справи будзагонівців. Київський університет. 1980. 15 вересня, №24 (1543). С. 2. 

Соціалістичні зобов’язання Київського ордену Леніна державного університету ім. Т.Г. Шевченка на 1980 рік. Київський університет. 1980. 28 січня, № 3(1522). С. 1.

 

Український кризовий медіа-центр

Залиште коментар

19 − two =