Нестерпна важкість артилерії
Артилерія, як показує досвід нашої війни, усе ще заслужено носить титули, на кшталт «цариці полів» та «богині війни». Кількість випущених снарядів уже давно вимірюється мільйонами і часто саме артилерія визначає лінію фронту. Про історію цієї військової технології я поспілкувався з Олегом Мальченком, автором численних і ґрунтовних досліджень у цій царині.
фото Лари Коваль
Коли і де зародилася артилерія?
Вважається, що батьківщиною артилерії був Китай. Але тут є певна підміна феноменів: використання пороху і винаходу гармати як найбільш ефективного інструменту війни. Усе, що було до гармат (салюти, феєрверки, святкові та сигнальні ракети), засновувалося на штовхальній дії пороху, силі доволі м’якій. Гармата заснована на вибуховій силі, тому снаряд із гарматного ствола не виштовхується, а вибивається. У кожному разі, артилерія, як явище, зародилася у Китаї у IX-X століттях, але тоді це ще не був воєнний інструмент, який міг би конкурувати з метальними машинами. Порохова технологія поступово поширилася з Китаю до арабів, а потім через північну Африку до Європи. Уже у середині XIV сторіччя вона швидко здобула популярність серед європейців, які, застосувавши своє історичне вміння швидко впроваджувати винаходи у практику, довели гармати до максимуму ефективності.
Їх почали пристосовувати до спеціальних воєнних потреб. Передовсім, до штурмів замків. Облога фортеці була справою дуже фінансово витратною: зібрати людей, забезпечити їх зброєю, облоговою технікою і провіантом, налагодити логістику, організувати тривалі облогові операції… На таке могли зважитися лише потужні феодали. Порохова гарматна технологія полегшила справу. Хоча протягом XV століття гармати застосовували поряд з требюше, наймогутнішою метальною машиною з маховим механізмом. Але скоро великі бомбарди перевершили їх руйнівною силою і дальністю.
Замки, своєю чергою, почали використовувати гармати для захисту, перебудовуючи свої фортифікації під артилерійські потреби. Це запустило перманентне й винахідливе протистояння тактики облоги й оборони укріплень, яке триває й дотепер.
Іншим типом гармат була польова артилерія, яку застосовували при битвах. Почалася вона з малих калібрів і невеликих відстаней. У XV столітті вражаюча дальність вимірювалася у десятках метрів, але показники ефективності швидко нарощувалися. Вже на початку XVII ст. дальність пострілу великого калібру сягала двох кілометрів, а ефективна дальність 500 метрів.
Одним з артилерійських трендів був рух у бік насичення військ і фортифікацій малими калібрами. Навіть кінні лицарі певного часу використовували гарматки, впирали їх у плече і здійснювали постріл. Коли фортеця чи замок має сотні гармат навіть найменших калібрів, то вони здатні створити ефективну зупиняючу дію для будь-якої піхотної атаки.
За таким же принципом працювала і корабельна артилерія. У XV сторіччі гармат великого калібру через велику вагу на кораблях було обмаль, тому використовували багато малого калібру. Захопити корабель можна було тільки абордажем, тому бортові гармати часто називали антиабордажними. Така ситуація протривала століттями.
Розкажіть, будь ласка, про снаряди. Чим гармати стріляли?
Були три основні типи снарядів: ядра, дріб і бомби. Останні (вони ж – гранати) почали масово використовувати на початку XVII століття. Гранати мали найрізноманітніші варіації – наприклад, фугасні, осколкові, освітлювальні, димні, «ядучі» або підпалювальні зі спеціальними гаками, які чіплялися за дахи.
Скажімо, коли війська Мазепи і Шереметьєва у 1695 році брали турецько-татарське місто Казикермен [сучасний Берислав на Херсонщині], то обстріл димними гранатами був такий щільний, що оборонцям не було чим дихати, і довелися залишити першу лінію фортифікацій.
Росіяни, взагалі, здавна любили влаштовувати кількаденне бомбардування міст. Європейці казали, що вони бомблять міста навіть коли ті готові здатися. І нічого у них із того часу не змінилося.
Дріб застосовували для ближнього бою, а ядра – це пробивна і руйнуюча сила. Хоча ядра використовували і проти піхоти у часи лінійної тактики руху військ на полі битви: стріляли так, щоб ядро стрибало по землі і збивало людей. Загиблих було мало, але багато покалічених, а значить – виведених зі строю.
А як артилерія поширилася на землях сучасної України?
У XV – XVI століття ця технологія була пов’язана, передовсім, із замковим озброєнням. Гармат у замках було не так багато (до десятка стволів), але їх використовували попри низьку ефективність, бо замки – це осередок влади. Також гарматні обози формували під час королівських походів на Волощину чи Брацлавщину.
Тоді це була доволі дорога забавка. Гармати великих калібрів транспортували у розібраному стані – окремо лафет, ствол, порох, ядра, речі обслуги і провіант. Одна гармата – це шість возів. Якщо 10 гармат, то 60 возів.
Значний осередок лиття гармат був у Львові з XV до XVII ст., який значною мірою покривав потреби регіону у артилерії малих калібрів. Сформувалися династії львівських ливарників Герлів, Франке.
До другої половини XVII сторіччя козаки не мали ресурсів для самостійного відливання гармат, тому користувались тільки трофейною артилерією. Пік цієї практики припадає на першу половину XVII століття.
Італійці, тобто венеціанці і генуезці, виготовляли тисячі залізних кованих і бронзових литих гармат для своїх флотів. Вони були дуже якісні. Берберські пірати захоплювали купецькі кораблі, забирали гармати і продавали їх османам, які забезпечували ними свій Чорноморський флот. Такими чином усі кораблі на Чорному морі плавали з італійськими гарматами, а їх, своєю чергою, трофеїли козаки. З кінця XVI сторіччя в лиманах, річках і на узбережжі вони поступово накопичили великі запаси італійських гармат, що дало можливість оснастити сотні чайок. От тоді й почалася феєрія морських походів запорожців.
Османи у цей час були зайняті війною з персами, і їм було не до козаків, але потім вони дуже швидко приборкали цей рух, бо чайки не могли тягатися зі значно швидшими, стійкішими і потужнішими галерами.
Трофейна зброя не могла стати основою для якоїсь артилерійської місцевої традиції, але ситуація почала змінюватися за Хмельницького. Тоді арсенал також сформували з трофейних гармат, а у 1660-х почали з’являтися центри ливарства у тилових міста Лівобережжя – Стародубі і Почепі, насамперед. Гармати відливали не місцеві майстри, а найняті з нинішніх білоруських земель, можливо, з Пруссії. Потім, у період гетьманування Самойловича і Мазепи відкрилась велика глухівська ливарня, яка розвивалася швидкими темпами і відливала гармати для Генеральної артилерії Війська запорізького. З’явилися відомі майстри Балашевичі, які працювали аж до 1730-х років.
Гетьманський уряд наче й дбав про відлиття гармат, але йому бракувало стратегії. Гармати треба було відливати або під оборону, або під наступ, а вони виготовляли їх дуже хаотично. Зрештою, лиття артилерії перетворилося на іміджевий елемент, гармати були якісно оздоблені, з гербовими композиціями, але без військової доцільності.
Після союзу з Москвою військо Гетьманщини ніколи не ходило в походи самотужки. За великим рахунком, воно було додатковою силою, а головна артилерія була московська. Це влаштовувало і Самойловича, і Мазепу, але це була помилка. Тому що у вирішальний момент не виявилось потрібної артилерії навіть для самозахисту.
Мазепа розумів важливість артилерії і сприяв її розвитку. Можна сказати, що при ньому це був окремий рід військ з артилерійським осавулом, пруссаком Фрідріхом Кенігсеком на чолі. Той доклав багато зусиль, аби системно підняти артилерію на європейський рівень. Після взяття Батурина його нещадно колесували, бо росіяни розуміли, наскільки він був важливий і наскільки багато зробив для того, щоб знищити ворогів.
Після поразки Мазепи козацька артилерія перетворилася переважно на салютну, запанував декаданс. У другій половині XVIII століття Розумовський вирішив знову якось її відродити. Але він також не дуже розумів, що з нею робити. Тому гармати знову «провалилися» в естетику, а не у функціонал.
Як відбувалася еволюція артилерії у ХІХ столітті і далі?
Тоді удосконалили технологію швидкої заміни порохових зарядів, а німці почали випускати сталеві стволи. Таким чином артилерія почала вигравати битви. Піхота нічого не могла вдіяти з таким валом вогню. Саме завдяки сталевій казнозарядній артилерії Круппа німці перемогли французів у 1871 році. Морські і берегові гармати розвивалися у бік збільшення калібрів, почали стріляти на 4 кілометри і пробивати товсті борти фрегатів і броненосців.
Під час Першої світової кожна зі сторін робила акцент саме на артилерію, але, вочевидь, було досягнуто паритетності з обох боків, і фронт завмер. Друга світова стала продовженням Першої світової. Спочатку кількість і якість артилерії дозволили Німеччині прорватися на захід і схід дуже далеко. У тому числі завдяки танковим гарматам. Бо що таке танк? Це гармата на гусеницях, мобільна артилерія. Але потім, з технологічною допомогою США якість радянських танків підвищилася, вони почали домінувати і витісняти з поля бою німецькі.
Під час Другої світової була спроба позмагатися не тільки масовістю, а й дальністю і потужністю гармат. Але це на хід війни не вплинуло. Це те саме, як зараз стріляють дальніми точковими ударами. Це дуже ефектно, але на реальний хід війни, такі удари впливають десь на 10-му місці.
Якщо говорити про нашу сучасну війну, то чи можемо ми припустити, що дрони стануть альтернативою артилерії?
На цьому етапі ні. Дрони — це хороший інструмент у руках піхоти, але він не вирішує завдань артилерії великих калібрів. Передовсім, їм бракує руйнівної сили і щільності вогню. Тому масова і якісна артилерія, як і раніше, береже і підтримує піхоту, яка, зрештою, й переможе на полі битви.
*Фото на обкладинці Дмитра Муравського
