Олександр Богомазов. Чуйний резонатор українського авангарду
“Мистецтво – бездоганний ритм. Художник – його чуйний резонатор”, –
Олександр Богомазов
Богомазов як один із фундаторів українського кубофутуризму дуже тонко відчував ритми життя. Усе, що його оточувало, грало динамічним злагодженим танцем в очах майстра. Будинки, люди, предмети – це все сферизувалося, геометризувалося та перетікало в площину полотна. У Києві Богомазов знайшов себе та своє середовище, зустрів свою музу, пішов проти системи та канонів – і виграв, адже тепер ми пишаємося спадком українського авангардиста, котрий роками був забутим у совку. Тож саме про київський вимір великого майстра піде мова…
Олександр Богомазов, “Трамвай. Львівська вулиця. Київ”, 1914 рік. Джерело: www.wikiart.org
Олександр Богомазов народився 26 березня 1880 року у селі Янків Ріг колишнього Охтирського повіту Харківської губернії (зараз с. Іванівка Охтирського району на Сумщині). Його батько Костянтин Федорович Богомазов ціле життя наполегливо працював на Янківському цукровому заводі та навіть зміг із міщанина перейти (майже у шляхтичі) в більш престижний купецький стан. Його зверхність, стриманість та певну відстороненість від власних дітей цілком можна було зрозуміти, адже він змушений був якось забезпечувати та водночас виховувати самотужки двох синів – Олександра та його старшого брата Василя. Костянтин Богомазов, певно, більш зосереджений був на пункті “забезпечувати”, адже після того, як дружина покинула його та дітей, він став холоднішим та з головою поринув у роботу.
“Батько ніколи нас із братом не пестив, ми завжди прагнули якомога скоріше утекти та не потрапляти йому на очі, боялись його. Він, зі свого боку, тримався дуже зверхньо. Наслідком було наше відчуження”, – згадував у щоденнику своє раннє дитинство Олександр Богомазов. Все життя позбавлений батькової любові та підтримки, Олександр буде абсолютною йому протилежністю. Він ніколи не прагнув великих статків, повторюючи слова Іоанна Золотоуста у своїх листах до дружини: “Багатий той, хто нічого не бажає. Бідний той, кому багато потрібно…” Напрочуд чуйний і добрий, він щиро кохав свою дружину, а з донькою Ярославою був м’яким та дуже сентиментальним, вона завжди була оточена мистецтвом. Турботливий тато створював власноруч та розписував дерев’яні іграшки, змалку привчав дитя до української мови, а щоб зацікавити дівчину, він спеціально для неї впорядкував і розмалював українську абетку.
Олександр Богомазов, “Іграшки”, 1914 рік. Джерело: www.wikiart.org
Київ
Бунтівний характер і бажання йти власним шляхом переможуть волю батька, котрий хотів, щоб Олександр обрав “нормальну” професію. У 1902 році він вступає до Київського художнього училища. Потрапивши у вир авангардного бунту, він стане його невіддільною частиною. Пліч-о-пліч з Богомазовим тут свій шлях розпочинають майбутні реформатори мистецтва, творці українського авангарду – Олександр Архипенко, Олександра Екстер, Давид Бурлюк. Його навчання в училищі закінчиться передчасно, адже у 1905 році Олександра Богомазова та Олександра Архипенка відраховують з училища – за участь у студентських страйках, які швидко розганяла тогочасна влада.
“1905 року нас обстріляли козаки й ми тікали світ за очі. Скажу тобі, що я тоді не дуже перепудився і навіть намагався втримати натовп від надмірної паніки”, – згадуватиме Богомазов у листі до своєї дружини 7 листопада 1917 року.
А що далі? Криза, глибока переоцінка орієнтирів та, врешті, впевненість у творчості як життєвому виборі, – привели Богомазова до студії Сергія Світославського, котрий публічно засудив виключення студентів з училища. У 1906 році Богомазов та Архипенко розпочали навчання у Світославського, плюс до всього це врятувало молодих митців від армійської служби. Світославський був переконаний, що художник, котрий має власну думку і готовий її обстоювати – досягне неабияких висот. Він мав рацію! У такій тусовці вони обмінювались ідеями, будували грандіозні плани та мріяли про те, як нестимуть свої ідеї у світ.
За часів навчання у Світославського Олександр Богомазов відкрив у собі любов до пейзажу і тонке володіння кольором. Він споглядав речі навколо себе та відчував космічний динамізм ритмів. Центральне місце у його доробку посідав Київ, місто контрастів і кольорових вібрацій
“Київ у своїм пластичнім об’ємі сповнений прекрасного, розмаїтого, глибокого динамізму. Тут вулиці впираються в небо, вони падають, розбиваються, співають і грають, поки не заспокояться на тихих берегах лівого Дніпра”, – писав Олександр Богомазов.
Олександр Богомазов, “Пам’ятник Святому князю Володимиру в Києві”, 1913 рік. Джерело: nuart.com.ua
Ванда Монастирська
У 1908 році Олександр Богомазов повністю розриває стосунки з батьком. Звернувшись до нього по допомогу з поновленням у Київському художньому училищі, Олександр отримав гнівну відповідь. Костянтин Федорович називає роботи сина “мазнею”, говорить, що глибоко в ньому розчарований, критикує його вибір, проте він все ж не відмовив допомогти фінансово. Але, натомість, виписав синові цілий список правил, яких він мав дотримуватись, щоб цю допомогу отримати. Серед яких було “не ходити по гостях”, “нікого не приймати у себе”, “питати згоди батька у разі започаткування будь-якої справи” тощо. Ви, звісно, ж не подумали, що бунтівний характер Олександра міг такі правила прийняти? З переїздом до Києва він пішов проти волі батька, нарешті, втік від його бажання розпоряджатися долею сина. І от знову. Тож Олександр вирішує відтепер покладатися лише на власні сили. І доля благословила його, адже цього ж року, одразу після поновлення в Київському художньому інституті, він зустріне свою єдину і неповторну музу – Ванду Монастирську.
Ванда була дочкою завідувача господарської частини Київського художнього училища, вони познайомились з Олександром під час занять у художньому училищі в 1908/1909 році, куди Монастирська приходила як вільна слухачка. Ванда Вітольдівна також була художницею, проте значною мірою після знайомства з Богомазовим вона наслідувала його. Вони одружились у 1913 році, через п’ять років після їхнього знайомства. Довго придивлялась Ванда до зовсім не практичного Саші, і …закохалася безтями. Життя з художником непросте, але іншого вона для себе і не хотіла. Саме Ванда все життя буде його вірною підтримкою та музою.
“Ти незвичайний художник. Все, що є видиме, і все, що є невидиме, в тебе це проявляється”, – захоплювалась Ванда Монастирська своїм чоловіком.
Олександр Богомазов, “Профіль Ванди”, 1914 рік. Джерело: wikipedia.org
“Кільце”
У 1913 році для Олександра Богомазова натуралізм, імпресіонізм та навіть символізм уже були пройденими етапами, тож він робить стрибок у кубофутуризм. А на початку 1914 року Богомазов, вірний своїм ідеалам, починає нести свої ідеї у світ. Як вони колись і мріяли, навчаючись у студії Світославського. Він починає роботу над своїм трактатом “Живопис та елементи”. А в лютому того ж року вони з Олександрою Екстер засновують мистецьке об’єднання “Кільце”, куди входила і Ванда Монастирська-Богомазова, майбутні учасники Культур-Ліґи – Сара Шор, Ісаак Рабинович та інші молоді художники. Наприкінці лютого 1914 вони організували свою виставку на Хрещатику.
Афіша виставки “Кільце”. Джерело: https://amnesia.in.ua/avant-garde-ukraine
І, о диво, навіть у “русскава тєорєтіка іскусства” Кульбіна, котрий на той час гостював в Києві, ця виставка викликала надзвичайний інтерес. Він зверхньо зазначить у своїй рецензії: “Самостійна діяльність київських художників набула європейського розголосу”. Хоча зараз ця “самостійна діяльність” у наших сусідів чомусь стерлась із пам’яті, оскільки для них кілька років навчання у москві дають всі підстави зараховувати представників українського авангарду до лави “русскіх”. “Русскімі авангардістамі” вони і досі називають Богомазова, Екстер, Архипенка та інших.
“Живопис і елементи”
Свій мистецький трактат Олександр Богомазов довершить у Боярці під Києвом, де за багато років до виникнення такого терміну як “авангард” він у своєму рукописі обґрунтовує засади авангардного мистецтва. А також пояснить, як темп і ритм зовнішнього життя художником перекладається на мову живопису. Крім того, до своєї художньої теорії він також вводить таке поняття як “інтервал”, обґрунтовуючи його як частину ритму. На берегах рукопису для наочності він доповнить свої теорії геометричними абстрактними композиціями, де покаже, як рухом ліній і кольору художник творить музику кольору, створюючи ритми мажорні чи мінорні.
Олександр Богомазов, “Абстрактна композиція №2”, 1915 рік. Джерело: www.wikiart.org
Останній акорд
Від 1917 року важкі часи настали для Києва та родини Богомазових у тому числі. Громадянська війна, смуга політичної нестабільності, голод… Донька Ванди та Олександра у своїх спогадах писатиме:
“Пам’ятаю 1920. Мені 3 роки. Батько і мати зі мною подалися пішки до Боярки. Батьки тікали від голоду, який охопив усю країну”, – Ярослава Богомазова “Спогади про батька”.
Олександр Богомазов, “Портрет доньки”, 1928 рік. Джерело: www.wikiart.org
“Переді мною постає широкоплеча постать батькова. Очі блакитні, розумні – і в них страждання. На дачі улітку в Боярці прокидався рано, і ми йшли на будівництво, яке проходило на великій галявині, залитій сонцем. Галява була всіяна свіжою тирсою, а колоди наче дзвеніли. Робітники на кроквах здавалися величезними на тлі синього неба, і бриніла неперервно музика пилок”, – із цих спогадів Ярослави видно, що поетична натура батька передалася і його доньці. Адже для Олександра творче і особисте не було розділеним, для нього гармонійними поставали два світи: світ мистецтва та світ його сім’ї, де його завжди підтримувала дружина-художниця. Доньку вони також намагалися вчити всьому, що осягнули за роки творчої діяльності.
Олександр Богомазов, Автопортрет, 1907 рік.Джерело: www.wikiart.org
В останні роки свого життя (1922-1930) Богомазов стане професор Київського художнього інституту (нині Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури), хворий на туберкульоз він інтенсивно працював для того, щоб передати свої знання молодому поколінню.
Його останнім акордом стане серія картин “Пилярі” (1927-1930) – тут очевидно втіляться і ті спогади про “неперервну музику пилок”, яку вони з сім’єю спостерігали в Боярці. У 1930 році ці роботи експонувалися на Венеційській бієнале, до відкриття якої Богомазов, на жаль, не дожив.
Олександр Богомазов, “Пилярі”, 1929 рік. Нині зберігається у Національному художньому музеї України. Джерело: wikipedia.org
Після смерті художника його дорога муза – дружина Ванда трепетно берегла все, що він залишив по собі. У 1943 році за часів німецької окупації район Вознесенського узвозу в Києві, де була розташована квартира Богомазових, оголосять місцем можливих воєнних дій. Тоді Ванда зібрала всі спогади про чоловіка у маленький візок: картини, малюнки, рукописи, документи. З ним 15 кілометрів пішки вона пройшла до Святошина, де залишила все це на зберігання у квартирі знайомих. А по закінченню воєнних дій вона таким самим способом повернула все назад до своєї квартири. Вона вберегла спадок свого чоловіка, «незвичайного художника», про якого за часів совєтів воліли не згадувати. Богомазов – «один із найбільших футуристів Європи», як його називав український мистецтвознавець Дмитро Горбачов, буде забутий у себе ж вдома. Про нього дозволять згадувати лише за часів хрущовської “відлиги”. Саме Дмитро Горбачов, Леонід Череватенко та інші мистецтвознавці у 1966 році організують першу персональну виставку Олександра Богомазова в Києві.
Зараз, проходячи повз 18 будинок на Вознесенському узвозі у Києві, можна побачити меморіальну дошку з написом:
“У цьому будинку в 1914-1930 роках жив і працював видатний український художник Олександр Богомазов”.
АВТОРКА: ВАЛЕРІЯ ШУЛЬГА, ІСТОРИКИНЯ МИСТЕЦТВА.
*На обкладинці: Олександр Богомазов, “Пилярі”, 1927 рік.
