Площа Українських Героїв

Лєв Толстой – один із головних стовпів, на яких тримається міф про культурну Росію, таку собі іншу, але теж Європу, яку лишень треба зрозуміти, пробачити і прийняти такою, якою вона є. Росіяни вкладають мільярди доларів у те, аби підтримувати у світі власний фальшивий образ і виправдовувати свою ненависть і жорстокість якоюсь незбагненною організацією їхніх душ. Убили, поплакали, покричали хрипким голосом сумної пісні – і можна вбивати далі – “не ми такі, життя таке”. Цивілізованим людям важко побачити це російське єство, коли вони чують брехню російської пропаганди про “не все так однозначно”, – то міцно вкорінений образ іншої, культурної Росії стає гарним ґрунтом, на які падають ці зерна. Ще зовсім недавно таких було багато і серед українців, але, ховаючись від висококультурних російських ракет, наприклад, на станції метро Льва Толстого, вони швидко все збагнули. 

На щастя, в Києві більше немає ані такої станції метро, ані площі. Віднині це площа Українських Героїв. Ми позбуваємося не просто назв, а заразом і прищепленого за століття комплексу меншовартості. Дивовижно, як українців, які за великим рахунком і придумали невдячним сусідам їхню імперію, які мають Сковороду, Лесю Українку і Франка, писанкарство, вишивку, Петриківський розпис і Косівську кераміку, переконали, що вони менш культурні, ніж люди, що живуть у непобілених хатах і розважаються масовими бійками “стєнка на стєнку”. Тож із кожним прибраним маркером “русского міра” ми наближаємося до усвідомлення, хто ми такі. Вивільняється простір для переосмислення свого минулого і пошуку місця в майбутньому. Раптом усе те, чого багато хто довго соромився, стало модним. Раптом чужа облуда впала, і українці, нарешті, захотіли мати вулиці та площі власних Героїв.