Міністерство освіти і науки опублікувало проєкт нового правопису, чим знову оголило селянсько-совкові проблеми нашого суспільства – його несприйняття змін і безапеляційну віру в те, що повторювані десятиліттями помилки – це беззаперечна істина. Ситуацію з правописом доречно порівняти з діяльністю пані Супрун на посаді в.о. Міністра охорони здоров`я. Пам`ятаєте, скільки галасу здійнялося, коли вона «дозволила» мочити манту? Ті відчайдухи, які критикували спростування міфу, насамперед, керувалися не якимись науковими фактами, а результатом свого «багаторічного досвіду», звички, відмовившись від якої, ти наче погоджуєшся з тим, що був бовдуром усі ці роки. Тому часом людям зручніше і приємніше вважати, що правильно так, як вони завжди робили або, в нашому випадку, говорили і писали.

Отже, давайте з холодною головою спробуємо розібратися, навіщо нам треба змінювати правопис?

Адіннарод

За умов відсутності української держави довго не існувало і єдиного правопису української мови. У різний час були спроби сяк-так упорядкувати його, але формального вигляду вони набули лише 1918 року. У 20-х, коли в СРСР ще діяла так звана політика коренізації, мовники знову спробували написати єдині правила, і світ побачив «скрипниківський» («харківський») правопис, що однак прожив недовго. Сумнозвісного 1933-го Кремль остаточно розчавив автономістські випади українських комуністів, а з ними і «націоналістичний» правопис. За кілька місяців українську зґвалтували так, що Леся Українка, яка померла за якихось 20 років до цього, навряд чи зрозуміла би її. 

Північно-східні «брати», які до цього, взагалі, відмовлялися визнавати існування окремої мови в українців, більше не могли ігнорувати очевидну дійсність, але озброїлись новим аргументом – про схожість мов. Ця не така вже й стара, як бачите, казочка модна серед вати й досі.

Тож переглядаючи правопис, ми, передовсім, позбавляємо ідеологів «рускава міра» їхнього найважливішого міфу – про одну мову, з чого випливає «адіннарод».

Градообразующее предприятие союзного значения

Подейкують, що непідготовлені люди непритомніли від цього словосполучення. Коли ми говоримо про зміни в правописі, то ідеться не лише про «индик» чи «катедра», які вже тільки лінивий не обсмоктав. Мова – це не просто слова, а і те, як ми їх складаємо в речення. Усі оці дубові «президентом підписано», «здійснюються заходи з метою», «матеріально-технічна база» – не наші вирази! Це совкові канцеляризми, якими мова інфікувалася від язика. Живі люди так не говорять. Довгі незрозумілі абревіатури і закручені фрази, до слова, окрім совєтів, дуже любили ще нацисти. Адже так пишуть, коли елементарне придбання швабри в школу треба подати за велику подію, варту уваги громадськості, або коли не можеш прямо написати, що НКВС чи СС убили тисячу людей – вони здійснили низку оперативних заходів з метою забезпечення безпеки. Спочатку ти пишеш складно про прості речі, потім говориш, а потім вже і думаєш так, перетворившись на совка, для якого форма важливіша за зміст, а процес за результат. Хочемо ми того чи ні, а мова визначає ментальність. Мова УРСР – знеособлює. «За цю п`ятирічку в УРСР збудовано… намолочено, створено». І вже не важливо хто і якою ціною це зробив.

Маючи зросійщену мову, ми переймаємо російське бачення світу і поширюємо її пропаганду, заховану часом у деталі. Звідси Прибалтика, Білорусія і Грузія. Остання вже офіційно попросила світ називати її Джорджією, то, може, і нам час називати цю країну так, як її називають грузини? Адже нам теж неприємно, коли на табло в аеропортах пишуть «Kiev».

Не варто думати, що і в нинішній російсько-українській війні Москва не використовує мову, як інструмент гібридної агресії. Почитайте їхні новини. Там поруч з «на Украине» ви побачите «в Донбассе» – хто тут об`єкт, а хто суб`єкт? Отож.

Та прощання з постколоніальним це лише частина великої роботи, яку нам належить разом зробити в частині змін правопису. Деякі письменники нарікають на засилля розділових знаків, якого нема більше в жодній сусідній мові. Постійно точаться суперечки про те, як писати іншомовні власні назви, що брати в лапки, а що ні, чи вживати фемінітиви… Це все мають пропрацювати і узгодити науковці. 

Тому градус дискусії зростатиме, але вона точно не повинна стосуватися самої доцільності нового правопису. Зрештою, МОН оприлюднило лише проект, зауваження і пропозиції до якого можуть висловити всі зацікавлені, і тут гарно було би побачити серед них не лише теоретиків, а й практиків, людей, які працюють із мовою, наприклад, журналістів.

Насамкінець трохи заспокійливого для тих, хто вже проти змін, не бачивши їх. Повернені норми «скрипниківки» (якщо вони таки будуть повернені) існуватимуть поряд зі старими. Тому це не обмежить, а розширить мовні інструменти тих, хто цього хотітиме і буде до цього готовий.