Прифронтовий Донбас
Траса Дніпро – Павлоград має вигляд активнішої, ніж інші довколишні дороги. Нею рухається багато військових конвоїв, бусиків волонтерів, швидких і приватних автівок військових. Зараз – це основна дорога на одну з найгарячіших ділянок фронту.
Путін, прикриваючи свою так звану «спецоперацію», основною метою назвав повну окупацію Донецької та Луганської областей, і коли зламав зуби на Києві та Харкові, усі сили спрямував саме на цю ділянку фронту.
Зараз окуповано майже 95% Луганської та 60% Донецької областей. Бої ведуться запеклі. На жаль, війна на Донбасі почалася не 24 лютого 2022 року, а на вісім років раніше, тому оптика тих, хто все ще залишився на прифронтових територіях, дещо інша.
У найгарячішому Сєвєродонецьку залишається бл. 15 000 цивільних. За словами очільника області Сергія Гайдая, далеко не всі зараз хочуть евакуюватися. Дехто покладається на міцність сховищ, дехто не має грошей. Старше покоління воліє померти у місцях, де вони народилися та прожили все життя. Є і незначна група тих, хто чекає на «русскій мір». Дорога на Бахмут, якою ще можна виїхати в евакуацію, обстрілюється росіянами.
Сам Гайдай зараз перебуває в Бахмуті, який також часто під обстрілом. Коли він давав інтерв’ю закордонним журналістам і згадав Чорнобаївку, за 500 метрів упав російський снаряд.
У Бахмуті, як і на решті Донбасу, нема газу, іноді зникає світло, оскільки мережі потерпають від обстрілів. Вулицями ходять місцеві, а також ті, хто вирвалися до своїх родичів із Лисичанська, Рубіжного чи Соледара. Не тільки старші люди, але і молодь із дітьми. Волонтери привозять з Дніпра гуманітарку, за якою потім приїздять з окупованих громад.
Слов’янськ, місто з якого почалася війна на Донбасі, зараз у доволі складній ситуації. Росіяни тиснуть з ізюмського напрямку, а також з лиманського. Тим не менш, у місті залишається бл. 30 000 людей (30%).
м. Слов’янськ, графіті на вул. Шевченка, 4. Фото автора.
Продавець мобільних телефонів розповів, що є певна група городян, яка евакуювалася в кінці лютого, але не знайшла собі місце і була змушена повернутися. Серед його колег три такі сім’ї. Сам він покладає надії на українську армію і намагається бути позитивним.
Під час повітряних тривог у Слов’янську сирена лунає без перестанку. Очільник міста Вадим Лях стверджує, що таким чином це змусить городян хоч якось на неї реагувати, але доводиться іноді на кілька хвилин вимикати обладнання, щоб не згоріло.
Тим не менш, удень містом ходить багато людей. Вони прогулюються без поспіху на тлі сирени та звуків артилерійських дуелей. Увечері Слов’янськ повністю порожніє і занурюється в цілковиту пітьму світломаскування. Тишу порушує тільки повітряна тривога, яка останнім часом тут дуже часто.
Вадим Лях намагається переконати містян евакуюватися, просить їх зробити це, поки не стало надто пізно, як у Лимані. Але евакуйовуються, як правило, коли уже справді припікає, і то не всі. З одного боку – це сподівання на те, що якось минеться, з іншого – фінансові клопоти на четвертому місяці війни. Також є і такі, котрі бояться покинути усе, що наживали важкою працею протягом життя.
Попри те, що через російські ракети, в Україні нема повністю безпечних місць, прифронтове життя значно ризикованіше, особливо з ворогом, що хаотично, а іноді і цілеспрямовано знищує цивільних.
За ці вісім років Донбас натерпівся чимало, уся надія на те, що ЗСУ вдасться на териконах «підняти червону калину».
*фото на обкладинці Fadel Senna, Agence France-Presse
