Шлях волонтера. Феномен людей, які зберегли життя в Херсоні

Найкривавіша з часів Другої світової – нинішня війна створила потужну соціальну групу суспільних лідерів – українських волонтерів. Це люди, до чиїх думок прислухаються. Люди, котрим дякують.

І сьогодні українське волонтерство – це не заняття, не рід діяльності. Це свідомо обраний шлях звитяги та щирості. Це шлях розуміння, що на підтримці, допомозі та єднанні зусиль базується та українська незламність, яка за останні два роки стала легендою у всьому світі.

Українські волонтери – це феномен, який, безумовно, буде незабаром вивчатися у світових школах соціології.

Про них читайте у матеріалі херсонської журналістки Ксенії Келеберди.

Херсонські волонтери: хто вони?

Після того, як Сили оборони України звільнили Херсон від окупантів, місто опинилося у певному “вакуумі”. Або, краще сказати, на порозі серйозних соціальних викликів. Адже місто, у якому колись мешкало близько 300 тисяч людей, було спустошене та частково зруйноване. А люди, котрі пережили окупацію, потребували якомога швидшого налагодження життя.

Що це означало на той момент? А все, що можна лише уявити: від першочергової медичної допомоги до простого харчування чи одягу. І все це на фоні постійних обстрілів. Адже окупанти, полишивши Херсон, почали знищувати його всіма можливими засобами.

І сьогодні, як і два роки тому, Херсон тримається на волонтерах.

Їх у місті багато. Скільки саме? Та навряд чи хтось зможе порахувати достеменно. Адже, як вже говорилось, волонтерство у нинішніх реаліях – це не мета, не засоби і не вид діяльності. Це шлях, до якого можуть доєднатися всі охочі. І в Херсоні щодня до цього шляху доєднуються активні люди. Саме в їхніх руках опинилося поранене місто та його мешканці.

Волонтери везуть їжу, ліки, теплі ковдри, генератори і багато іншого в ті райони, які ворог щодня обстрілює, не даючи змоги відновити та відремонтувати. Але в тих районах живуть люди похилого віку, маломобільні та просто ті, хто не мав ані змоги, ані місця, куди виїхати. Або просто вирішив не полишати своєї домівки. І цим херсонцям сьогодні волонтери допомагають, возять до лікарень, доглядають, готують їжу та приносять продукти. Зрештою,  шукають їхніх зниклих родичів.

 Перші дні війни

У перші дні війни стало зрозуміло, хто чого вартий. За словами місцевих мешканців, – більшість депутатів, якихось “активістів”, керівників держустанов – почувши перші звуки від розривів снарядів, чкурнули з Херсона.

Голова облдержадміністрації Геннадій Лагута і голова облради Олександр Самойленко – теж втекли. Мер Ігор Колихаєв, здавалося, впав у прострацію і мовчав. Херсонці не знали, що робити: не було жодного звернення, пояснення, рекомендацій. А на околицях міста, біля Антонівського мосту, вже точилися бої… Розпач і відчай першого дня війни.

Друга доба повномасштабного вторгнення. Зник хліб. Хлібозавод просто припинив роботу. Магазини та аптеки розпродавали останні товари і зачинялись. Люди скуповували і тягли додому все їстівне. А над містом сильнішав і ширився гуркіт бою.

Проте другий день став зовсім інакшим. Уже тоді херсонці створили групи у соціальних мережах, нові телеграм-канали. Люди почали гуртуватись. Вони збирали теплі речі, їжу, ліки для захисників Антонівського мосту. І все це звозили у волонтерський штаб. Громадський транспорт не працював, і ті, хто мав автівки, підбирали і везли людей з пакунками крізь похмуре зимне місто.  

Кілька днів, з 26 до 1 березня, до того моменту, коли російські війська масово увійшли до Херсона, міський волонтерський штаб працював із небаченою активністю. Цілодобово і без перерв. Там були сотні людей. Згуртований, організований та зосереджений “людський мурашник”. Але кожен на своєму місці.

Містяни збирали ліки, продукти, теплий одяг, каремати, підвозили все це до Антонівського мосту, де точилися бої. Звідти забирали поранених та відвозили їх до лікарень. Потім цих поранених лікарі переховували по домівках. Когось вдалося вивезти на човнах.

А на вулицях “варили” з листового заліза протитанкові їжаки, робили коктейлі Молотова…

Всі, хто бачив кінофільми про постапокаліпсис, знають, що вони починаються за єдиним сценарієм: люди звіріють і “гризуть” одне одного за їжу та ліки.

Та постапокаліпсис у Херсоні пішов за іншим сценарієм. Люди не озвіріли. Зовсім навпаки. Містяни не громили магазини і не “гризли горлянки” один одному за продукти. У довжелезних чергах всі були неймовірно чемні. Жінок з дітьми та літніх людей пропускали без черги. Дехто навіть жартував. І хоча всім було неймовірно страшно – ніхто цього не показував.

Але треба бути чесним – і у Херсоні були мародери. Вони тягли з розбомбленого торгового центру “Фабрика” вцілілу побутову техніку. Телевізори, пилососи, мікрохвильовки…

Це неподобство зупинила негайно сформована добровільна “Муніципальна варта”. Вже за два дні ці мародерства припинились. 

1 березня до Херсона увійшли російські солдати. От тоді й почалося справжнє мародерство. Цинічне, небачено масштабне з хрестоматійною жадібністю дикунів.

Росіяни тотально розграбовували все, що траплялось на їхньому шляху. Пограбовані магазини закривались, склади у місті спустошувались, запаси вичерпувались. Аптеки не працювали взагалі.

Так зараз виглядає магазин херсонки Ольги Чернишової.

Саме ця “заклопотаність” окупантів мародерством дала можливість херсонським волонтерам  непомітно для ворога розвинути роботу. Волонтерські осередки взялись до справи. Вони обирали собі зону відповідальності і відпрацьовували напрями роботи з людьми.

Всі сподівання окупантів на паніку та страх зійшли нанівець. Будь-які чвари, “заздрощі” чи звинувачення серед містян просто зникли. А натомість з’явилось монолітне суспільство, цементоване ненавистю до ворога та жагою звільнити від окупантів рідне місто.

Попри сльози та ризик

 Звісно, що перелічити всіх волонтерів Херсонщини – просто немає змоги. Кожен із них зробив свій внесок і, без перебільшення, врятував цим чиєсь життя.

Ось лише деякі імена та прізвища.

Ірина Саліхова та її “Котики-патріотики”. Вони возили у місто ліки. Чи не найважча волонтерська робота у перші місяці війни – доставити медикаменти людям, особливо ті, без яких хворі не виживуть. І “Котики-патріотики” робили це, як могли. Зі сльозами, втратами, ризиком…

Ірина довго працювала у журналістиці, і фахові навички стали їй у нагоді – люди відгукувались на її дописи, донатили, допомагали. А зв’язки Ірини з владою та бізнесом допомогли “відчинити” аптечні склади, на яких ще залишились ліки.

Журналісти Володимир Косюк та Ірина Мезенцева і в окупації, і після неї допомагали малозабезпеченим людям. Здебільшого, тим, хто мешкав у селах біля Херсона. Адже ті люди опинились фактично без необхідного – без їжі та навіть подекуди одягу. Кожна поїздка в окуповані населені пункти могла вартувати життя. А якщо втратити своє – то не врятуєш чиїсь.

Олена Піменова підійшла до справи з іншого боку та доволі креативно. Вона розробила лінійку одягу із символікою Херсона, варила смачні джеми, робила пазли, шопери. А кошти від продажу цієї продукції перераховувала херсонським благодійним організаціям.

Наталя Шатілова-Погасій – керівниця Дніпровського відділення Червоного Хреста – працювала і в окупації, і активно працює зараз. Її організація зазнала тяжких втрат. Її колега-волонтерка Вікторія Яришко загинула під час обстрілу Херсона – ворожі снаряди декілька разів влучили у офіс організації.

Катерина Цимбалюк разом із чоловіком після визволення міста збирала запити людей про їхніх родичів похилого віку, з якими зник зв’язок. Потім розшукувала їх і допомагала.

Багато інших волонтерів теж робили все, що могли з найнеобхіднішого. Вони пекли хліб, готували гарячі обіди, підтримували сім’ї з дітьми та людей з інвалідністю, діставали ліки та вивозили людей з окупації.

Волонтерський рух після визволення Херсона став ще масштабнішим. До нових проєктів долучається дедалі більше людей.

Крім великих волонтерських організацій, які мають міжнародні зв’язки та возять великі партії гуманітарної допомоги, багато херсонців досі тримають “волонтерську хвилю”. Люди діляться продуктами, годують тварин, працюють біля будинків, наводячи там зразковий порядок, допомагають військовим.

Заради людей. Одна із сотень: волонтерка Ольга Чернишова

 Сьогодні більша частина Херсона живе до третьої години дня. До цього часу працює велика частина магазинів і аптек, курсує громадський транспорт.

У Таврійському мікрорайоні, куди снаряди долітають нечасто, життя триває до п’ятої вечора. Тут працюють кафе, відділення банків, магазини секонд-хенду. А “Сільпо”, яке після трьох “прильотів” перейменували у “Встоїмо”, та супермаркети АТБ – відчинені до сьомої години вечора.

Люди тут можуть навіть гуляти. Не перебіжками, уздовж стіни, щоб дістатися до магазинів, а просто гуляють від крамниці до крамниці.

Єдиний магазин у Херсоні, що працює у районі Річкового порту. Район постійно обстрілюють.

Для херсонців магазини – місця зустрічей, побачень, тусовок. Біля магазинів підлітки збиваються у галасливі зграйки. І їм ніхто не докоряє. Ці діти війни, вдягнені за модою, органічно вписалися б у життя будь-якого міста. Проте вони живуть тут, у Херсоні. Під постійним тиском страху смерті і неможливістю нормально вчитися, спілкуватися, розважатися…

“У магазин, як на свято!” – жартує бадьора, одягнена зі смаком та з макіяжем пенсіонерка. Пенсіонерів тут більшість. І вони нікуди не поспішають – ретельно обирають продукти, обговорюють останні новини.

Крамниця Ольги Чернишової давно вже перетворилася на “клуб” і волонтерський пункт. Він єдиний у найнебезпечнішому районі Херсона – Річпорту. Містяни приходять до крамниці купити продукти, випити філіжанку кави, поспілкуватися. А ще сюди звозять і звідси розвозять гуманітарку.

Магазин майже зруйнований після кількох бомбардувань, але працює. Ольга Чернишова у своєму магазинчику.

Власниця магазину – постійно “на мобільному”: віддає накази, приймає замовлення.

“Мої покупці зателефонували мені 1 березня 2022 року і сказали, що російські солдати їдуть сюди. Ми зняли вивіску, від’єднали електроживлення і не вийшли на роботу наступного дня. Але не працювали в окупації всього один день. Тоді біля магазину стояли російські танки. П’ять магазинів, які були поруч, русня пограбувала. Звідти винесли сигарети, алкоголь, гроші. А нас не помітили. Ми повернулися наступного дня: асфальт знівечений гусеницями і всюди чорні “купки” ганчірок. З’ясувалося, що це окупанти розмародерили супермаркет АТБ, забрали там шкарпетки і тут переодягалися. Як же вони смерділи ці купки шкарпеток! Прямо “русскій дух”!” – каже Ольга.

Волонтерка згадує, як окупанти почали свою “паспортизацію” серед херсонців.

“Смішна історія була. Коли росіяни стали роздавати паспорти з двоголовою куркою, – майже ніхто за цими “аусвайсами” не приходив. Навіть коли до паспорта 10 тисяч рублів давали, – черг однаково не було. Тоді росіяни зібрали по місту бомжів. Видали їм паспорти, записали в комунальну службу, дали першу зарплату. А ті попрацювали три дні і втекли, – сміючись, згадує Ольга. – А ми працювали… Не на окупантів, звісно. Заради містян, заради людей. Бо хто ж допомагатиме людям? Знаходили продукти, підтримували людей, разом переживали окупацію, обстріли, потоп та прильоти…”

“Різне було в окупації – і смішне, і страшне. Ми її пережили. Думали, все – вже вільно дихаємо, але… – продовжує розповідь Ольга. – Нас затопило, коли підірвали Каховську ГЕС. У магазині стояла вода на позначці метр двадцять. А ще було чотири “прильоти” – два з них у дах. А ми однак працюємо. Не можемо зачинитися. Єдиний магазин – усі жителі нашого району ходять до нас. А до тих, хто не може ходити, – ми самі йдемо”.

Цей маленький херсонський магазин пережив кілька бомбардувань і затоплення, але, незважаючи на руйнування, продовжує працювати. Його власниця, волонтерка Ольга Чернишова, вірить, що все буде відбудовано – і її магазин, і місто.

Ольга без пафосу розповідає про свою волонтерську діяльність: “Просто допомагаю і все!” В основному – маломобільним жителям свого дуже небезпечного району, які майже не виходять зі своїх квартир. Їм доставляють продукти і воду.

На запитання, чому не виїжджає, Ольга Чернишова відповіла: “Ми зачинимося, – і що буде з жителями? У нас генератор… Допоможемо, коли немає світла. Продукти принесемо… Хтось повинен жити тут. Наші військові в окопах нас захищають. Повернуться, а тут нікого? Не можуть солдати захищати порожнє місто. Вони, буває, заходять у наш магазин – він увесь у кіптяві, я кажу, мовляв, вибачте, хлопчики.. А вони усміхаються, відповідають, що нічого, у них ще гірше. У нашому районі всі знають одне одного. Підтримуємо, допомагаємо, передзвонюємося…”

Ольга зазначає, що у такій роботі вона багато чому вчиться.

“Коли в місто повертатимуться ті, хто виїхав, то треба буде їх мирити з тими, хто пережив у Херсоні окупацію, затоплення, обстріли. Будуть конфлікти… Хочу набратися досвіду і зробити якийсь простір для спілкування. Будемо вчитися знаходити спільну мову”, – каже Ольга.

Допомагає Ольга Чернишова і військовим. А ще годує покинутих собак і котів. Її великого серця вистачає на всіх.

Ольга Чернишова розвозить на своїй машині гуманітарну допомогу.

Жінка відважно ганяє на своєму автомобілі, працює з ранку до вечора і вірить, що її рідне місто знову стане багатолюдним та безпечним. І от тоді вона видихне! Відпочине і візьметься за відбудову і свого магазинчика, у якому облаштує простір для спілкування, і рідного Херсона.


*Автор всіх фото Микола Келеберда

 


Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.


 

Оригінал статті на сайті Українського кризового медіа центру українською та англійською мовами 

Ми говоримо про медіа гігієну, критичне мислення, логіку і розвіювання стереотипів. Тут ми жартуємо і хуліганимо, малюємо смішні картинки, знімаємо веселі відео і співпрацюємо з найкращими, на нашу думку, авторами. Ми говоримо про складні теми, але не шукаємо простих рішень, а тільки просту і цікаву форму.

Залиште коментар

4 + 11 =