Спротив в окупації. Героїчна історія українського освітянина

У 2022 році Вільхуватська громада Харківщини потрапила під російську окупацію. Навіть в таких екстремальних умовах знаходились люди, які відкрито відхиляли пропозиції окупантів про співпрацю. Ба більше, вони свідомо, попри всі наявні ризики для життя, не приховували своєї позиції. Саме такою людиною є директор Вільхуватського ліцею Євген Новиков.  

«24 лютого було страшне пробудження, – розповів Євген Новиков. – Вибухи ми почули, мабуть, о п’ятій ранку. Тоді обстрілювали прикордонну заставу. Усім стало зрозуміло, що почалася війна. Ми всі ці страхи відчували на собі, коли побачили колону російської техніки. Вона здавалася незкінечною. Це було неочікувано. Ми не вірили до останнього. І не готувалися. По телебаченню нас запевняли, що нічого не буде. Та і серед населення ходили думки, що все буде в порядку. Але про щось шкодувати не було часу. Ми думали, як вижити і що робити далі. У перші дві години наша громада була повністю окупована».

Людей тримали в страху, щоб вони не могли нічого вдіяти

У магазинах запаси продуктів закінчилися десь протягом тижня. Представники сільради, які залишились на місцях, намагалися допомогти населенню. Вони зв’язувалися з фермерами, щоб забезпечити хоча б мінімальні потреби. Попри те, що в більшості селян були власні запаси провізії, проблема нестачі хліба постала вельми гостро. Але тут вдалося організувати людей: одні містяни возили зерно на млин, інші пекли хліб. Були ще люди, які роздавали його тим, хто цього потребує.

«Коли ми змогли спекти перший хліб – то було щастя, – згадував Євген Новиков. –. Це, мабуть, найяскравіше, що ми спромоглися зробити своїми руками. Розумієте, сидіти вдома і чекати – це дуже важко. А це була можливість відволіктися від тих всіх жахіть, які відбуваються на фронті. Та й у вже окупованому місці. Було невідомо, коли нас звільнять. І чи звільнять взагалі. Окупаційної влади у нас як такої не було. Коли спочатку зайшли ЛНРівці та ДНРівці, вони оселилися на прикордонній заставі. Стояли на постах. Ходили, перевіряли документи, що хотіли – те і забирали. Завітали до школи, щоб забрати ліжка, матраци та посуд. Приходять з автоматом і кажуть: «Нам потрібно це і оце». Забрали – пішли».  

Нерідко вони напивалися прямо на блокпостах. Одного разу п’яні ЛНРівці влаштували стрілянину і підпалили суху траву. Місцеві одразу кинулися тушити пожежу, вони ледь впорались з вогнем. А ЛНРівці просто стояли та сміялися. Такі у них були розваги. Один з них ганяв по селу на танку. Наїхав на чиюсь машину та розчавив її. Місцева окупаційна влада почала формуватися тільки влітку. Спочатку це сталося в Куп’янську, потім – у Великому Бурлуку. Окупанти шукали по селам лояльних людей, яких назначали на керівні посади. До речі, першого назначеного керівника підірвали. Згодом на його місце знайшли іншу людину.

«Що відбувалося в нас? На блокпостах перевіряли документи, – розповів Євген Новиков. – При собі вони мали якісь списки. Стало відомо, що вони АТОвців вишукували. Одного нашого хлопця, який був в АТО, затримали. Більше місяця тримали. Повернувся він в жахливому стані. Розповідав про жорстокі побиття, про те, що на нього надягали мішок. І він, мабуть, тиждень просидів у ньому. Є вчителька початкових класів, у неї також син служив. І до неї приходили і погрожували. Щоб вона розповіла, де він. Людей просто залякували». 

Окупанти вдиралися до будинків та подвір’я, забирали звідти авто і побутові прилади. Подекуди забирали і людей. Якщо хтось з місцевих виходив за ворота в комендантську годину – його затримували. А потім змушували працювати на себе, наприклад, прибирати їх територію. Забирали паспорти. За словами Євгена, людей зумисне тримали в страху, щоб вони сиділи вдома та нічого не могли вдіяти.

«30 травня моя дружина з дітьми вийшла через Печенізьку дамбу на підконтрольну територію, – зазначив директор. –  На певних ділянках було дуже небезпечно. Раз на тиждень росіяни давали можливість вийти жінкам та дітям. Чоловіків не випускали, хіба що за великий хабар. Я залишився. У мене вісімдесятирічна мама, вона нікуди не вийде. Треба було залишатися з нею. Плюс – відповідальність. Навчальний рік, необхідно було якось людей підтримувати» .

Люди боялися втратити своїх дітей 

У Вільхуватському ліцеї навчальний процес поновили майже одразу. Спочатку вчителі вели онлайн-уроки, а коли пропав зв’язок – передавали домашні завдання через батьків. На початку серпня до школи навідалися представники окупаційної адміністрації. Вони й заявили, що з 1 вересня всі працюватимуть за російською програмою.

«Я одразу сказав, що не буду співпрацювати, – згадував Євген Новиков. – Вони запропонували іншого директора. Знайшлись ті, що погодились. Ніхто навіть не голосував. «Оцей буде директором. Всі інші пишете заяви». У вчителів, скоріш за все, не було розуміння, що це вже співпраця».

6 серпня вчителям надали російську програму. Тепер там була не українська, а мова та література «корінних народів». Замість історії України почали викладати історію росії. Євген мав можливість подивитися ті підручники. За словами чоловіка, з совєтських часів там мало що змінилися. Тільки більше стало пропаганди «російської величі». Викладанням займався місцевий вчитель історії. Після звільнення він десь зник. Вчитель фізики, який погодився бути директором, залишився. Через співпрацю з окупантом його затримали і навіть засудили до року ув’язнення. 

Траплялись й дійсно абсурдні ситуації. Якось до школи завітав командир ЛНР-ДНРівців з перевіркою. Ходив з охороною, в кожному кабінеті проводив по 20 хвилин. Що шукав – Євген так і не зрозумів. Заходить цей командир в кабінет кулінарії, бачить борошно. І починає перевіряти, чи то раптом не наркотики. Зазирає до кабінету хімії, бачить реактиви – і вимагає все опечатати. «Ви нас труїти будете», наголошував командир. Що стосується учнів, то частина з них залишилась в окупованій громаді.

«Розкручувалися такі міфи: якщо дітей не пустять до школи, то батьків позбавлятимуть батьківських прав, – розповів Євген Новиков. – Буцімто відправлятимуть десь до Бєлгородської області. Так людей і залякували».

Я одразу сказав, що не буду співпрацювати

28 серпня Євгена затримала окупаційна поліція.  

«У колективі всі знали, що в мене інші погляди, – зазначив Євген Новиков. – Я нічого не приховував. Знали і про те, що дружина з дітьми вийшли. Коли я відмовився від посади, я все одно до школи приходив. Спочатку приїхали до мене з військової поліції, казали, щоб я до школи не ходив. Нібито відмовляю вчителів від співпраці. Комусь це не сподобалось. Я вважаю, що перед 1 вересня вони мене просто усунули. Можливо, думали, що я вдамся до провокацій. Вони мене забрали, трохи побили. Десять днів я провів в катівні у Бурлуку. А так кілька раз мене виводили на допит».

Росіяни хотіли дізнатись, чи знає він ветеранів АТО, чи займається проукраїнською діяльністю. Були там вихідці з так званих ДНР та ЛНР. Вони розважалися тим, що змушували ув’язнених виконувати свої гімни. А потім хизувалися цим в соцмережах. Самих ж ДНР-ЛНР-рівців Євген порівнює зі сторожовими псами росіян. Як кепсько вони ставилися до в’язнів, так само кепсько росіяни ставилися до них самих. Зокрема, змушували побутово обслуговувати та виконувати всі свої забаганки.

Деокупація Харківщини почалася у вересні 2022 року. Як згадував Євген Новиков, люди спочатку не розуміли, що відбувається. Лунала канонада, військова техніка їздила туди і назад. А 10 вересня Євген побачив, що на блокпостах вже нікого не було.

«А так жодних новин, – додав Євген Новиков. – Ми не знали, що відбувається. І от в неділю зранку до мене прибігає сусідка і кричить: «Женю, танк з українським прапором поїхав!». Потім дивимось – хлопці стоять. Ми з сусідкою підходимо до них. І це українські військові. Боїв у нас фактично не було. Росіяни втекли і українські військові зайшли. І одразу встали на прикордонні».

Директор одразу спробував відновити навчальний процес в ліцеї. Звісно, наскільки це було можливо. Адже чимало вчителів покинули громаду. 

«Ми змогли зібрати вчителів тільки з двох шкіл громади, – розповів Євген Новиков. – У мене залишилась лишень початкова школа. Навчальний процес ми відновили тільки 11 листопада. Але потім сталося найжахливіше. Нас постійно обстрілювали з-за кордону. І не тільки вже звичними «Градами» та артилерією, а й КАБами. Фактично в нас вже половини села немає. Дітей вивезли примусово».

Окупація – це вкрай непросте випробування. Як і для самої громади, такі і для кожного її мешканця. Тому не дивно, що в таких екстремальних умовах люди проявляють себе по-різному. Хтось погоджується піти на співпрацю з ворогом. Хтось воліє причаїтися, аби не наражати себе та близьких на небезпеку. А хтось, як Євген Новиков, залишається вірним собі та своїм поглядам. І попри всі ризики та небезпеки наважується кинути виклик окупантам. Такі історії надихають. І той факт, що це роблять освітяни, які виховують нові покоління українців – надихає ще більше. 

 

Авторка: Юлія Гуш, журналістка з Харкова.

Всі фото ілюстративні, авторка фото — Юлія Гуш. 

 


Оригінал статті на сайті Українського кризового медіа центру українською та англійською мовами. 

 


 

Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.

 


Читайте також інші матеріали із рубрики “Голоси регіонів

Ми говоримо про медіа гігієну, критичне мислення, логіку і розвіювання стереотипів. Тут ми жартуємо і хуліганимо, малюємо смішні картинки, знімаємо веселі відео і співпрацюємо з найкращими, на нашу думку, авторами. Ми говоримо про складні теми, але не шукаємо простих рішень, а тільки просту і цікаву форму.

Залиште коментар

three × 4 =