Тінь «доктрини» Гєрасімова

Російсько-українська війна, яка почалася не у 2022, а у 2014 році, пройшла за цей час різні етапи з, відповідно, різними стратегічними підходами. Зараз у нас є схильність розглядати ситуацію крізь призму 2022 року – тобто прямого неприкритого повномасштабного російського вторгнення, хоча за два роки ця стратегія не принесла Кремлю бажаних результатів, тому, цілком імовірно, він може її змінювати.

У цьому контексті хочеться згадати концепцію начальника генштабу ЗС РФ Валєрія Гєрасімова, якого Путін, до слова, не звільнив навіть після провалів на Київщині, Харківщині та Херсонщині.

Ще в лютому 2013 року він опублікував статтю «Цінність науки у передбаченні», яку потім переклали англійською і охрестили «Доктриною Гєрасімова». 

Цю статтю важко назвати доктриною в класичному розумінні, але там висловлюються доволі чіткі пріоритети російської стратегії, які потім втілилися в гібридній війні в Україні 2014 – 2022 років.

Ось одна з ключових цитат: «Самі «правила війни» змінилися. Роль невійськових засобів досягнення політичних та стратегічних цілей зросла, і в багатьох випадках вони перевершують силу зброї своєю ефективністю. Фокус методів управління конфліктами змінився в напрямку широкого використання політичних, економічних, інформаційних, гуманітарних та інших невійськових заходів, які застосовуються в координації з потенціалом протесту населення».

Співвідношення військових і невійськових заходів Гєрасімов визначає як 1:4.

У його схемі конфлікту все відбувається за наростанням: створення протиріч, доведення їх до кризи, що переростає у воєнний конфлікт, який завершується зміною військово-політичного керівництва противника та нівелюванням протиріч.

Саме за наростаючою логікою все і відбувалося з 2014 до 2022 року, але фаза гарячого воєнного конфлікту (яка на схемі Гєрасімова триває недовгий період) затяглася, тому цілком логічно, що росіяни можуть підсилити акцент на невійськові заходи.

За даними Інституту вивчення війни, Росія зараз має стратегічну ініціативу на полі бою, тобто вона визначає хід подій, а Україна обороняється. Якщо до цього додати невиправдані очікування від українських наступальних операцій 2023 року, проблеми з підтримкою партнерів та з мобілізацією, доволі дивну поведінку і заяви західних сусідів України, а ще банальний стрес і втому за два роки повномасштабної боротьби, то це дуже сприятливий ґрунт для цих самих невійськових заходів, тобто дипломатичних, економічних та інформаційно-психологічних інструментів, націлених на внутрішні конфлікти та зневіру.

У травні-червні 2022 року на Донбасі стратегічна ініціатива також була за Росією. Ми втрачали міста і території значно швидше, ніж зараз. Взимку 2022-2023 років росіяни значно успішніше знищували енергетичну інфраструктуру, ніж під час зими 2023-2024 років, але у 2022 році суспільні настрої були стійкішими, ніж зараз.

Росія прагне створити ілюзію, що у війні на виснаження вона дочавить Україну, тому краще їй піти на мир.

Саме такий меседж озвучив Віктор Орбан, якого можна назвати рупором кремлівських наративів у Євросоюзі:

«Якщо думати, що час працює на українців і Захід, і що продовження війни може принести Україні військовий успіх, то є сенс продовжувати. Якщо хтось думає, що час працює на Росію, і що продовження війни принесе їй успіх, то краще зараз зупинитися. Я особисто належу до останніх».

Чи означає усе це, що в України, насправді, нема ніяких проблем, домінування Росії – це ілюзія, і ми приречені на перемогу? Аж ніяк. Але це також не означає, що в Росії все гладко і прораховано, і що вона схиляє нас до миру з гуманістичних переконань, а не тому, що сама не витримує повномасштабної війни і потребує паузи для переозброєння.

Оця гєрасімовська пропорція військових і невійськових заходів 1:4 має бути на задньому фоні, коли ми оцінюємо ситуацію і те, як нам намагаються її подати.     

 


 

*ілюстрація на обкладинці Альбіни Ялози

Журналіст

Залиште коментар

nine + twelve =