Ну, так, Зеленський скосив великий шмат протестного електорату, так, антипатики називають його «технологією», «набором пікселів», а не кандидатом. Так, українські політичні настрої збігаються зі світовими трендами. Але є одна річ, яку варто проговорити, а саме основу, на якій вдалося провернути цей фінт. 

Адепти критичного мислення нарікають на інфантилізм українців. А інфантилізм, якщо спростити, – це продатися за цукерочку. І саме цукерочка найкраще характеризує, того, хто її взяв. У випадку Зеленського вона приготована професійно. Його образ виплекали не за кілька тижнів, над ним ретельно працювали останні кілька років. По суті, у нього нічого і нема, крім цього образу, згодованого двома основними каналами комунікації – телевізором та соцмережами.

Образ Зеленського – багатошаровий, але якщо взяти з нього аналізи і прокип’ятити їх, то на дні залишиться концентрована і наївна українська мрія. Не літак, а невдоволення істеблішментом і прагнення патерналізму. 

Феномен популярності Зеленського виростає з таксистської політології: «Вони задрали», «Їх треба розстріляти», «Пересадити, хай у тюрмах гниють», «Вони тільки крадуть і нічого не роблять». 

Існують «вони» і «ми». «Ми» – це чесний, бідний і обдурений народ, «вони» – депутати, міністри, прокурори, судді. Подолати розрив між «ми» і «вони» може лідер, «батько нації», який твердою рукою наведе порядок. 

Запит на патерналізм з’явився на наших теренах ще за романтизму і міцно закріпився за часів СРСР. У незалежній Україні популярність цієї концепції нікуди не ділася. Його прагнуть і ностальгійні радянофіли «Каґдата парядак бил, Сталіна на вас нєт», і українські націоналісти «Бандера прийде, порядок наведе», і центристи. Ющенко після Помаранчевої революції мав незлецький культ, який, щоправда, умудрився швидко розтринькати. 

І ось у 2019 році знову з’являється шанс – людина з групи «ми» може, нарешті, прийти до влади, і медові ріки потечуть у той же день. А ви впевнені, що це саме та людина? Аякже, я подивився усі серії «Слуги народу». Там простий вчитель історії усім показав, що це можливо: прийшов до влади на хвилі невдоволення, став сильним і чесним керівником, усіх помирив, усе розрулив. Під його твердою і справедливою рукою ми стали сильною країною.

У нашому гімні, тобто в ідеалістичній українській мрії, а не у її вульгарному трактуванні, патерналізм заперечується: «В ріднім краї панувати не дамо нікому». Нікому. Тому усі, хто переходять у категорію «вони» і концентрують владу, автоматично стають ворогами. Гімн стверджує, що «батьком нації» у нас стати неможливо за визначенням. От і виходить українське колесо сансари: прагнення «батька нації» до моменту, коли він ним стає, далі прагнення знищення «батька нації», пошук нового і так до безкінечності або до поїзда Київ-Фастів-Кам’янець-Подільський-табори інтернованих.

Сто років тому не без цієї наївної української мрії ми втратили державу. Багато хто повірив тоді в обіцянки закордонного «батька нації»: «Мір – народам, зємля – рабочім, фабрікі – крєстьянам». 

Після розвалу совка до мрії ставилися обережніше, але вона зріла усі ці роки. Сам істеблішмент до неї доклався добряче своєю славною добросовісністю. Опозиційні канали підігрівали невдоволення владою дуже і дуже цілеспрямовано. Запит на нового «батька нації» не з істеблішменту засмоктував усе навколо вакуумом.

Якщо Зеленський переможе, то колесо сансари української мрії і його перемеле. Він перейде у категорію «вони» і стане об’єктом ненависті і гумору, що будуть значно популярнішими за «95 квартал». 

Це були політологічні компоненти цукерки Зеленського, а тепер давайте поглянемо на культурний бекґраунд. 

Назва «Команда Зе» дуже влучна. Йдеться не про перші дві літери його прізвища, а про англійський означений артикль the, вимовлений малоросійським акцентом. Той самий артикль, з яким в англійській вживалася назва нашої країни, коли вона була частиною СССР. Тоді було зе Юкрейн, після незалежності стало Юкрейн (в російській було «на Украине» і мало б стати «в Украине»). І от у нас з’являється команда Зе, яка це «зе» намагається повернути (не буквально, а на символічному рівні). Ні, не йдеться про реколонізацію. Зеленський і ті, хто за ним стоять, вміють рахувати гроші і знають, що не вигідно, щоб Україна знову стала частиною Росії. Йдеться про спільний постколоніальний культурний простір. 

Гумор «95 кварталу» можна було б спокійно показати у 65-му, 75-му чи 85-му роках (цензуру винесемо за дужки). Бекґраунд його гумору, а ще серіалів, які він продукує, явно вписується у дискурс одної шостої земної суші. Його продукція 2010-х була б близькою і зрозумілою у Зе Юкрейн 1968-го.