Витоки сучасної політичної думки. Як поставали «праві» та «ліві»?

Зараз ми навряд можемо обійтись без уже класичного поділу політичної орієнтації на правих, лівих і центристів. Партії та рухи виголошують свої ідеології, вписуючи себе в ці рамки. У публічному просторі відбуваються «бої за політичну орієнтацію», що неодмінно супроводжуються спекуляціями і непорозуміннями. Складною задачею є творення системи, яка б допомагала систематизувати різноманітні рухи та партії за їхньою політичною приналежністю. Категорії для визначення правішого чи лівішого політичного спрямування беруть різні. Це може бути ставлення до власності, розподілу ресурсів, свобод та рівності, глобалізації тощо. У цьому просторі політичного легко заплутатись не тільки непідготовленій публіці, а і теоретикам. Ми маємо розбіжності як з декларативним та практичним втіленням «лівої» чи «правої» політики, так і складнощі з вибором категорій. У різних країнах свої особливості і потреби рухів і партій. Ускладнює все і те, що ці категорії ще й плинні відповідно до часу, проблеми якого й диктують ідеї для їхнього подолання. Тож зробимо екскурс в умови виникнення ліво-право-центричного поділу і суперечностей між різними політичними таборами.

Такий поділ виник у Франції. З одного боку, стартовою датою можна вважати серпень-вересень 1789 року, коли під час Національних зборів (тогочасна назва французького парламенту) прихильники абсолютистської монархії та Старого порядку зайняли місця праворуч від президента зборів. Натомість, із  протилежного боку сіли ті, хто підтримував обмеження влади короля або повне скасування монархії. Посередині були помірковані депутати. Нарешті, вже з постанням Третьої республіки 1870 року слова «ліві», «праві» та «центристи» починають фігурувати в назвах партій. Протягом ХІХ-ХХ століть поділ поширився і на решту світу. Важливо згадати про ідеї, через які він став можливим. Щоб прояснити, як тогочасний поділ стосується сьогодення, доведеться зробити не полишений узагальнень екскурс в часи до Французької революції, і, зрештою, повернутись до того, який це має характер сьогодні. Слід пам’ятати, що процеси можуть відбуватись паралельно, специфіки духу доби можуть різнитись в державах.

Французька революція стала апогеєм того, що називають Добою Просвітництва. Основи для розробок Просвітництва були закладені в попередні століття. Заокеанські подорожі європейців і розвиток природознавства, захоплення античною спадщиною, спростування Костянтинового дару (тобто надання Папам Римським влади над християнським світом), Італійські війни 1494-1559 (масштабний конфлікт, один з перших майже всеєвропейських), винайдення друкарського верстату Гутенберга – знакові події XV-XVII століть, які дали поштовх до змін світогляду інтелектуалів Європи. Фактично світ в очах європейців став ширшим, авторитет Папи і Бога слабшав, а друковане слово допомагало розповсюджувати ідеї значно швидше і більше, ніж раніше. Гуманісти змістили увагу з Бога на людину. Заклали основи політичної теорії. Їхні праці вплинули на розуміння природи влади в наступних століттях, заклали фундамент для державотворення, сучасного правознавства та міжнародних відносин. Зокрема, актуалізувавши літературу античності, вони вводять в інтелектуальну «дискусію» Європи поняття природнього стану та права, ідею суспільного договору, реалізму в міжнародній політиці з центральною концепцією балансу сил. Висловлюються з приводу трьох форм держави: демократії, олігархії та монархії. Ми не будемо детально зупинятись на ідеях авторів, зазначивши кілька важливих тез – вже тоді, попри не такий розмах авторської і в цілому писемної продукції, різниця між поглядами на ці проблеми була значною. Їхні ідеї послужили теоретичним оформленням як для абсолютизму, так і для республіканізму, було теоретизовано уявлення про те, якою має бути держава як у внутрішній політиці, так і в зовнішній: у взаємодії між підданими та іншими правителями. Теоретизування обох просторів було зумовлено потребою миру. Нікколо Макіавеллі (1469-1527), втомлений навалою армій монархій на Апеннінський півострів, бажав володаря, який би керувався потребами миру і стабільності свого державного утвору, мав би віддану армію громадян, а не найманців, які переслідують інтереси фінансової наживи. Томас Гоббс (1588-1679), втомлений внутрішніми чварами в Англії (переходом від абсолютистської монархії до конституційної внаслідок воєн), мріяв про правителя з владою, яка б поклала кінець внутрішнім міжусобицям задля забезпечення і миру зовнішнього. Для Гуго Гроція (1583-1645) і Жана Бодена (1530-1596) теж гостро стояли питання миру та державотворення. Центральне місце посідали і міркування про свободу віросповідання. Хоч нав’язувати антивоєнну рамку було би грубим осучасненням, проблеми, які турбували тогочасних мислителів, актуальні і до сьогодні. Які межі державної влади, якщо вони є, які права є у людини, як має існувати світопорядок?

Падіння авторитету католицької церкви послужило процесам Реформації і Контрреформації – появі течії протестантизму та заснуванню єзуїтів (Ордену Ісуса), затяжними релігійними війнами. Це, своєю чергою, вплинуло на поширення освіти та першим процесам глобалізації тогочасного світу. Революція 1688 р. в Англії призвела до постання першої конституційної монархії. Зароджувався капіталізм і розширювалась верства буржуазії. Тож Просвітникам довелось давати раду низці проблем, що закладались в умовах нового ширшого світу, з яким зіткнулось населення Європи, і які були коротко окреслені вище: межі влади монарха та Церкви, свобода і права, людина в центрі духовного всесвіту, поняття раціонального та гуманного, рівність і щастя, суспільне благо тощо. Коли підписують «Декларацію незалежності США» та «Декларацію прав людини і громадянина» у Франції, – на рівні нових республік за основу висуваються природне право, суспільне благо, справедливий закон, протидія тиранії, свобода особистості, право на власність.  І уявіть собі, вже тоді, в добу, коли і в планах не було поділу на лівих, правих і центристів, різниця поглядів не тільки між авторами, а і в межах праці одного літератора могла служити джерелом парадоксів і суперечностей. Рівність, проголошена в знаменитих деклараціях, не стосувалась рабів, жінок, одним словом – «інших». Рівність, мабуть, центральна категорія, яка допомагає нам визначити, хто є хто. Ліві це ті, хто просуває ідеї егалітаризму (тобто рівності, розмиття меж між станами/класами з подальшим поваленням поділу, взагалі). Рівність може встановлюватись через справедливий закон і його дотримання. Праві ж просувають ідею елітаризму, де є поділ суспільства на привілейованих і обмежених у правах. Це є вододілом в культурно-політичному просторі. Натомість, іншою вагомою складовою поділу на лівих і правих є ставлення до приватної власності. Це простір економічно-соціальний. Проводити чітке розділення між цими сферами не варто. Вони є взаємопов’язані, проте допомагають сучасній теорії та популярним уявленням розподіляти партії, рухи та громадську думку на лівіше чи правіше в політичному спектрі. 

Залежно від держави, межі ідей могли різнитись, так і від автора до автора є значні відмінності навіть в основних питаннях, що ми зазначили вище. Проте виділимо кілька важливих моментів. Ідеї конституційних монархій і республік втілюються в життя. Збільшується кількість освіченого населення. Відбуваються процеси інституціоналізації та професіоналізації. Постає публічний простір із салонами, академіями, кав’ярнями, газетами та журналами. Значно зростає обсяг і розмаїття літератури, а з ним і нагальність обговорення, цензурування та свободи слова. Протягом цих століть відбувається поступовий процес творення світського і релігійного як окремих царин або ж підпорядкування церкви державі. Більше людей, ніж будь-коли раніше, залучені в обговорення політичного й іноземного. З’являється перша література про права жінок, рабів, євреїв, скасування тортур, усвідомлення згубного впливу колоніалізму на інші культури та екологію. Те, що за Просвітництва у Франції чи США було лівим, наразі можна охарактеризувати як класичний лібералізм. Просвітники найбільше акцентували на індивіді та його праві власності. За сучасними мірками такий підхід ми аж ніяк не класифікуємо як лівий. До того ж, під цим вільним індивідом часто розумівся дорослий громадянин чоловік, що, певно, суперечить сучасним уявленням про рівність. З’являються політичні нації, формуються уявлення про етнічну націю – Йоган Гердер (1744-1803) стимулює інтерес до фольклору, виводить вже звичне для нас розуміння нації як спільноти, яку об’єднує мова, територія та народна культура. Нація – слово, яке до того стосувалось еліт і було обмежене вершками суспільства, тепер у текстах ідеологів звертається до всього народу. 

Тож попри те, що погляди на ці явища різнились, в загальному місця ліворуч у французьких зборах тоді зайняли ті, хто був прихильний до ідей конституційної монархії або повної її ліквідації. Це були політики, зрощені на ідеях, згаданих в попередньому абзаці. Праворуч розміщувались прибічники старого порядку – з монархією, становим суспільством із привілеями в еліт. Тож їхня «лівість» і «правість» визначалась у ставленні до поточної політичної ситуації в державі, згрубша – ліві хотіли змін, праві хотіли лишити все, як є.

Протягом ХІХ століття відбулись чергові глобальні зміни. Попри закладені ідеї прогресу це був час колоніалізму, консервативних монархій і республік, боротьби з ними масових рухів, а також появи партій різного спрямування, які вже самі почали приписували себе до політичного спектру. Проте парадоксальність і множинність ідей, які мають застерігати нас від зайвих узагальнень, тільки збільшувалась. Яскравим прикладом є громадянська війна в США. Наразі ми радше класифікуємо Республіканську партію як консервативну, праву, а Демократичну як прогресивну, ліву. Антагонізм не викликає сумніву. Був він і на момент створення Республіканської партії в 1854 році. Проте тоді класифікували б ми партії в парадоксально протилежному напрямку, ніж зараз. Республіканська партія була створена на противагу Демократичній. Демократи виступали на той час консерваторами – за збереження «старого порядку», рабовласницького з увагою до «простої людини». Цією простою людиною був білий американець аграрій, який у своїх свободах на приватну власність якомога менше обмежений центральним урядом. Республіканська ж партія послуговувалась прогресивними поглядами, просувала скасування рабства, рівність, більшу роль центрального уряду на уряди штатів та економіку (зокрема, антимонопольне право). Поступово до першої половини ХХ століття позиції змінились, і з 1910-х років ця заміна закріпилась і до наших днів, де Республіканська партія робить акцент на «простій людині», справжньому американцю, просуває зменшення регулювання центрального уряду та ворожість до «інших». Натомість, Демократична партія часто представляє інтереси меншин і виступає за посилення державного регулювання економіки. Звичайно, навіть на цьому прикладі можна вивести ще купу критеріїв. Означувати Республіканську партію як цілковито праву, а Демократичну як цілковито ліву є великим перебільшенням. Такий поділ є не надто популярним у самих Штатах, і місцевими категоріями швидше будуть республіканці/консерватори та демократи/прогресивісти.

Повертаючись у Європу ХІХ століття ознаменувалось як поширенням лівих ідей, так і розширенням кола тих, хто усвідомлював себе приналежним до нації. Відповідно століття минуло під знаменами соціальних і національних революцій. Якщо попередньо ми говорили про рівність і свободу буржуазного суспільства, індивіда в ньому, то в ХІХ центральною проблемою стають права робітників. Інтелектуали-романтики та інтелігенція більше уваги приділяють селянам, хоч і наштовхуються на складнощі у їхньому залученні в політичну боротьбу. Створюються профспілки, медіа ще більш активно спекулюють на громадській думці. Технологічний та освітній прогрес значно змінюють соціальну структуру населення. Натовпи постають проти держав за свої соціальні та національні інтереси. Хвиля революцій виходила далеко за межі Європи, і ми вже сміливіше можемо казати про глобальний світ. «Весна народів» 1848 року була прикладом синхронізації часу, коли в межах багатьох держав відбулися суголосні процеси. Хоча ці процеси, так само як і перипетії Доби Просвітництва, не дійшли всіх своїх очікуваних результатів, це мало колосальний вплив у майбутньому. Ідеї конституціоналізму, розподілу влади, парламентаризму, рівності дедалі більше втілювались у життя. Множились партії, в цілому поставала знайома нам зараз партійна система, де кількість партій і рухів викликає головний біль при спробі в це заглибитись. Ці процеси чудово ілюструють нам, як неможливість побудови уявлення про універсальну лівицю і правицю, так і порушують певні сучасні міфи про складову цих явищ. Так зараз у публічному обговоренні ми скоріше будемо бачити націоналізм у більш правих рамках, ніж лівих. Проте в ХІХ столітті ідеї нації йшли поруч з ідеями соціальної рівності. З іншого боку, попри популярність такого поєднання, ідеї цілком оформлювались і як самостійні та взаємовиключні. Того ж 1848 року був опублікований «Маніфест комуністичної партії» Марксом та Енгельсом. У їхніх розробках подолання соціальної нерівності і досягнення комунізму мало наднаціональні рамки. Акцент був зроблений на соціальних класах та інтернаціоналізмі. Розвивались й ідеї анархізму, які також мали позанаціональні рамки. Перший Інтернаціонал (міжнародне співтовариство робітників), де зустрілись обидва табори, продемонстрував ту неможливість існування універсальної «лівої ідеології» своїм розколом на послідовників Маркса (комунізм) та Бакуніна (анархізм). Оформились ідеї інтегрального націоналізму, який передбачав ієрархізоване суспільство з вищістю однієї нації над іншими.

Ці процеси характерні і для України. Якщо розглянути новопосталі партії в другій половині ХІХ – початку ХХ століть, то вони мали переважно соціалістичне спрямування. Була і низка монархічних, консервативних партій. Та значна кількість соціалістичних партій часто виступала за більш помірковані ідеї реформування імперії на ідеях федералізму. Зокрема і видатна постать, творець гранд-наративу української історії Грушевський вбачав націю радше як громадянську націю. Українець, за його позицією, визначався політичною приналежністю, вірністю до цілей побудови справедливого, соціально орієнтованого українського суспільства. Він довгий час був прихильником саме федералізму, а не самостійництва. Був і інший вектор – державницька школа іншого історика, Липинського, не менш важливого для українського націєтворення та політичної думки. Він був ідеологом українського консерватизму, на противагу популярним ідеям соціалізму, пропонував класократію (тобто елітаризм), де інтелектуальна привілейована меншість визначає правила життя для робітничої більшості. Більш радикальні погляди серед тогочасної лівиці можна вбачати в ідеях Драгоманова, який був захоплений анархістськими ідеями Прудона (засновник французького анархізму, 1809-1865). Він був противником державної централізації. Радикальну позицію, з іншого боку, можна представити ідеями Донцова, побудованих на зачинах французького інтегрального націоналізму. Хоча ідеї виникли у Франції, більшої популярності вони набули в аграрних регіонах, де населення зазнавало утисків через свою національну належність. На відміну від більш поміркованих позицій, що серед лівиці, що серед правиці, Донцов твердо наголошував на самостійності української національної держави і так само стояв на позиціях елітаризму. Варто не забувати і про анархіста Махна. Ці приклади аж ніяк не мають встановити чіткі рамки політичної традиції українців. Існує ще велика кількість ідеологів, партій, рухів, які заслуговують окремих текстів і досліджень. Але головне, що вони демонструють ідейну включеність у контекст Європи, а також чітке усвідомлення і пропрацювання ідеологій – як правих, так і лівих. На жаль, така політична розрізненість була фатальною для України з приходом більшовиків. Відносність декларованих належностей до лівих чи правих не має збивати нас із пантелику — завжди є місце для підміни понять і спекуляцій. Ідеї надихають, проте найбільшу увагу ми мусимо зосереджувати на практиках. На жаль, (не)доступні інформаційні ресурси можуть спричинити викривлене уявлення про те, як це працює в практичному вимірі. Тексти і промови по-різному лягають в голови суспільства, залежно від контексту і потреб. І з цим інструментарієм ми будемо готові зануритись у ближчий до нас час, коли поділ на лівих та правих стає невід’ємною рамкою погляду на політику. Про це – в наступній статті.


Автор: Дмитрій Савченко

 

Ми говоримо про медіа гігієну, критичне мислення, логіку і розвіювання стереотипів. Тут ми жартуємо і хуліганимо, малюємо смішні картинки, знімаємо веселі відео і співпрацюємо з найкращими, на нашу думку, авторами. Ми говоримо про складні теми, але не шукаємо простих рішень, а тільки просту і цікаву форму.

Залиште коментар

9 − five =