Українські мовні сепаратизми

У контексті останніх восьми років у колективній свідомості міцно прописалося поняття сепаратизму. Як правило, згадують про Крим, Донбас і тамтешні проросійські настрої. Завдяки сепаратистам Кремль прикрив свою операцію з окупації Криму і саме завдяки ним намагається створювати ілюзію «громадянської війни» в Україні.

Сепаратистські рухи на цих теренах виникли не у 2014 році, а значно раніше. Крим бунтував ще у 90-х, а на Донбасі ці рухи з’явилися на початку 2000-х. І там, і там сепаратисти були маргіналами, однак у зручний момент роль ширми для гібридної операції відіграли доволі успішно.

Сепаратизм в Україні не завжди пов’язаний саме з проросійськими настроями. Досить часто його намагаються зліпити з регіональної ідентичності та діалектів. Далі розглянемо кілька важливих прикладів.

«Русинська мова»

На Закарпатті існує так званий русинський рух. Його творці присвоїли собі давню самоназву українців (русини) і стверджують, що на Закарпатті живе окремий народ з окремою від української мовою.

Цей рух доволі давній. Він з’явився ще наприкінці ХІХ ст. Коли українська самосвідомість тільки починала формуватися, у Будапешті, який тоді володів Закарпаттям, вирішили, що краще мати справу з маленьким окремим народом, ніж частиною багатомільйонного, що захоче від’єднатися, і почали просувати ідентичність так званих угро-росів, що нібито є окремою від української.

У міжвоєнний період Закарпаття перейшло до Чехословаччини, процес самоусвідомлення місцевих українців активізувався та завершився проголошенням Карпатської України, але під час Другої світової Закарпаття знову відійшло Угорщині, яка знищила всі українізаційні здобутки і відновила концепцію угро-росів. У радянський період тема окремішності закарпатців була заморожена, але її розконсервували на початку 90-х, коли треба було розхитувати молоду українську незалежність. Вона стала вигідна відразу багатьом гравцям:

Росії – яка прагне розхитати і розколоти Україну.  Угорщині, яка ніяк не позбудеться жалю за втраченою територією. Словаччині, Румунії та Польщі, які мають чималі українські меншини і воліють мати справу з «окремим народом», а не частиною великого українського. Представникам  американської та канадської еміграції, які виїхали з Закарпаття, коли там іще всі були русинами, тобто не застали процесу національного самоусвідомлення. Різні так звані русинські активісти, відповідно, почали годуватися з різних джерел.

Будуючи свій національний проєкт за зразком ХІХ ст. так звані русини вирішили сконцентруватися на окремішності мови, тому стверджують, що мова закарпатців – не українська, причому межа її поширення нібито чітко збігається з кордоном області. І це абсолютно суперечить філології.

По-перше, йдеться про чотири різні діалекти, представники яких не завжди зрозуміють одні одних. У Рахові на картоплю кажуть «ріпа», а в Мукачеві «кумплі», і таких прикладів можна знайти багато. 

По-друге, межі діалектів, які поширені на Закарпатті, ніяким чином не збігаються з кордоном області. Гуцульський діалект (Рахівщина) продовжується на Косівщині та Коломийщині. Бойківський діалект Львівщини заходить на Воловеччину і частково Міжгірщину.

По-третє, ряд серйозних лінгвістів, як українських, так і закордонних, довели, що закарпатські діалекти за всіма ознаками цілком українські та належать до південно-західного наріччя.

Так звані русинські активісти не можуть вести фахові філологічні диспути, тому вся їхня риторика зводиться до чотирьох аргументів.

Перший: якщо закарпатця не розуміють інші українці, то це різні мови.

Тут варто загадати верхньонімецькі та нижньонімецькі діалекти. Їхні носії матимуть суттєві проблеми, щоб порозумітися, але це одна мова.

Другий: русинську мову визнали в Словаччині, Угорщині, та Польщі (лемківська), а Україна не визнає. Як уже говорилося, ці країни визнають так звану русинську саме з політичних міркувань, а не філологічних.

Третій: Закарпаття було русинське, називалося Підкарпатська Русь, а потім прийшов Совєтський Союз і всіх насильно українізував. А як тоді бути з Карпатською Україною, верхівка якої – закарпатці, партією Українське національне об’єднання, що отримала на виборах 92,4 % голосів?

І четвертий коронний аргумент. Україна зараз не визнає русинську так, як раніше Росія не визнавала українську. Однак у так званих русинів не з’явилися свої Смаль-Стоцький, Огієнко чи Шевельов, які б науково довели, що закарпатські діалекти – не українські.

Русинський рух доволі активний – має свої товариства, проводить фестивалі, видає «словники русинської мови» та «граматики», тобто створює ілюзію. На переписі 2001 р. русинами себе записало бл. 10 000 осіб. З того часу ними проведено багато активної роботи. І на новому переписі ця цифра може бути суттєво більшою.

«Галицька мова»

Існує стереотип, буцім Галичина – це «П’ємонт України», еталон патріотизму. Саме на ньому і вибудувався галицький сепаратизм. Мовляв, решта України русифікована, непатріотична, якась не така, тому було б добре від них від’єднатися.

Міф галицького сепаратизму будується на підавстрійській спадщині, тому за бажаний кордон править річка Збруч (межа між Австро-Угорщиною та Російською імперією).

Галицький сепаратизм також бере в основу мову і трактує місцеві діалекти з численними полонізмами та германізмами як окрему «галицьку мову», яку спаскудила і вбила українська.

«Ятвязька мова»

Як і у випадку закарпатських діалектів, поліські говори суттєво відрізняються від літературної мови. Як і у випадку Закарпаття, процеси українського самоусвідомлення на Поліссі відбувалися з певними особливостями, оскільки терени доволі ізольовані.

Тому на початку 90-х на базі західнополіського діалекту розробили так звану «ятвязьку мову», яка натякає, що поліщуки не говорять українською.

***

Усі ці сепаратизми поки маргінальні, але за продуманої інформаційної кампанії на тлі фінансово-політичних криз їх можна розкачати. Саме тому на них варто звернути увагу вже сьогодні, щоб не кусати лікті в майбутньому.

По-перше, було б доречно змінити уявлення про українську мову як про вузький літературний стандарт. Система освіти зараз працює саме в цьому ключі. Варто популяризувати українські діалекти і наголошувати на тому, що наша мова багата і дуже різноманітна. 

По-друге, слід популяризувати різні регіональні ідентичності в інклюзивному ключі. Гарний приклад – гуцули. Вони весь час наголошують на своєму гуцульстві, але роблять це у загальноукраїнському руслі.

По-третє, варто дуже уважно ставитися до випадків, коли регіональні лідери прагнуть пошанатажувати Київ заграванням із місцевими сепаратизмами.


Журналіст

Залиште коментар

twenty − sixteen =