Уроки Голодомору
У ці дні виповнюється 90 років злочину великого штучного голоду – Україна вшановує пам’ять про давній геноцид під час нового. Історія повторюється тоді, коли не зроблено належних висновків у минулому, коли бракує бачення причинно-наслідкових зв’язків і розуміння, хто є хто. Саме про це ми поговорили з Дмитром Білим, завідувачем відділу досліджень Голодомору та штучних масових голодів Національного музею Голодомору-геноциду.
Почнімо з причин Голодомору. Яке ваше бачення цього питання?
Думаю, варто розглянути причини у широких рамках. Після розпаду Російської імперії більшовики намагалися позбирати назад її частини, і найбільше довелося прикласти сили, щоб окупувати Україну. Тут точилися найважчі бої. У 1917 році вони заходили з твердженням, що ніякої окремої України бути не може, але це породжувало спротив, і у 1919 році вони змінюють тактику.
Є такий апокриф, буцім Винниченко зустрічався з Лєніним і просив, мовляв, дайте нам українську мову, і ми підтримаємо радянську владу, а після цієї розмови до вождя пролетаріату зайшов В’ячеслав Менжинський, який чув цю розмову; Лєнін засміявся і сказав, дайте їм хоч 10 українських мов. Тобто більшовики були хитрими і вміли пристосовуватися до обставин.
На 1923 рік у компартії України було всього 24% українців. В УСРР діяло від 40 до 50 тисяч антирадянських повстанців. Більшовики контролювали тільки міста, а тут ще й Кронштадтське повстання… Тому вони пішли на поступки: перейшли від воєнного комунізму і продрозкладки до нової економічної політики, оголосили амністію повстанцям і почали коренізацію: залучили українців у КП(б)У, популяризували українську мову, створили школу українських старшин і територіальну армію. Народний комісар освіти Микола Скрипник приїжджав у Москву з перекладачем, хоча знав російську. Микола Хвильовий заявляв: «Росія вільна, і ми вільні». Із Західної України, яка тоді перебувала під владою Польщі, багато представників української інтелігенції перебиралися до УСРР, бо вважали, що там більше умов для українського національно-культурного розвитку.
Але НЕП і українізація були тільки тактичним мирним ходом, щоб припинити опір, виграти час і збудувати міцну вертикаль. У цей же період затишшя велося також активне вилучення зброї у населення: десятки тисяч одиниць конфіскували, включно з козацькими шаблями, які передавалися поколіннями.
У 1928 році, коли Сталін придушив опозицію, він взяв курс на тоталітарну диктатуру, яка не передбачала існування якоїсь іншої ідентичності, окрім радянської. Більшовики планували світову революцію, для якої потрібна була армія; для армії, своєю чергою, потрібна зброя, для зброї – індустріалізація, а для індустріалізації – гроші. Україна разом з Кубанню була центром заможного селянства і родючих земель. Тому почали колективізацію, мета якої – розселянити самодостатніх селян і зробити з них залежний аграрний пролетаріат, нових кріпаків, які до 1966 року не отримували грошей, а до 1974 року навіть паспортів не мали. Найуспішніших селян, яких називали «куркулями», пограбували та депортували, а їх було близько мільйона.
І це спровокувало, звісно, опір. Село почало робити так звані волинки (аналоги італійського страйку), «бабські бунти» (жінки забирали ключі від зернових амбарів), десь спалахували збройні повстання, як на Кубані чи Поділлі, які жорстоко придушувала регулярна армія. Це змусило задуматися українських комуністів, які сліпо вірили у «загірьню комуну». І тут почалася кульмінація: інтелігенцію масово репресували за сфабрикованими справами, на кшталт «Спілки визволення України», а на селі організували Голодомор.
Чи є якісь підрахунки, скільки саме людей брало участь у проведенні штучного голоду?
Порахувати точну цифру вкрай важко. Для проведення колективізації набрали 25 тисяч робітників з Росії, щоб ті контролювали організацію колгоспів і боролися з куркулями. І це була не одноразова акція, масовка постійно йшла. У цьому середовищі навіть свій фольклор був: «На Украйне добре жить, есть что шамать, есть что пить». Їм видавали зброю, і казали: роби що хочеш, за законом революційної совісті, але маєш вибити певну кількість хліба. Були і українці-колаборанти, які до цього долучилися. У проведенні Голодомору також активну участь брали червоні бригади, загони ОДПУ, частини Червоної армії… Можна перераховувати і перерахувати. Це був величезний механізм. У нас є сотні тисяч архівних документів, але так само багато їх у Росії, до яких ми навряд чи отримаємо колись доступ…
Голокост почали досліджувати у другій половині 1940-х і досліджують дотепер, а Голодомор, якщо не враховувати еміграцію, – на початку 1990-х. І тут колосальний обсяг матеріалу.
У нас також є різні цифри кількості жертв Голодомору. Яким варто вірити?
Праця над підрахунками кількості жертв Голодомору ще триває, але ніхто не сперечається, що рахунок йде на мільйони осіб. Так чи інакше, це жахлива кількість.
Коли говорять про геноцид, то уявляють, як правило, Голокост, тобто поголовне винищення євреїв за етнічною ознакою. Голодомор був спрямований не на всіх українців, а тільки на бунтівне село. Чи коректно тоді його вважати геноцидом?
Нацистське винищення людей базувалося на расовому та етнічному принципі, а комуністичне – на класовому (клірики, буржуазія, «куркулі»). Але яка різниця, якщо йдеться про масові вбивства? Окрім того, удар було завдано не тільки по українському селу.
Термін геноцид у міжнародне право увів Рафал Лемкін. У 1948 році його Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього ухвалила ООН. І в 1953 році у Нью-Йорку він виступив перед українською діаспорою, де доводив, що Голодомор 1932-1933 років – це стовідсотковий геноцид. Він виділяє чотири головні ознаки:
- Знищення «фундаменту нації», тобто селянства, що зберігає традиційну культуру.
- Знищення «мізків нації», тобто інтелігенції, вчених, представників красного письменства, митців і так далі.
- Знищення «душі нації», тобто церкви.
- Знищення «майбутнього нації», тобто дітей, зокрема їхня примусова депортація.
Усім цим займалося кремлівське керівництво в Україні, і Рафал Лемкін це чудово розумів.
Чи можна припустити, що комуністи не планували аж таких катастрофічних наслідків, і процес вийшов з-під контролю?
Комуністи створили тоталітарну людожерську систему. Це були особи, які починали як терористи, працювали в ЧК і були по коліна у крові. Вони вбивали людей тисячами і по-звірячому катували їх. Особисто Сталін, Молотов і Хрущов підписували розстрільні списки на десятки тисяч осіб, рознарядки на ГУЛАГ. У Києві з підвалів ЧК до цвинтарів навіть вузькоколійку проклали, щоб трупи закатованих та розстріляних вивозити. Відчуття жалю у цих осіб було повністю атрофоване. Як казав Сталін, смерть однієї людини – трагедія, загибель мільйона – статистика. Тим паче українці для них були чужими.
Або згадаймо їхню практику під назвою «чорні дошки», коли цілі населені пункти оточували, конфісковували усю їжу і забороняли її ввозити. Це прирікало людей на жахливу смерть, і організатори чудово це усвідомлювали.
Чи був взагалі шанс на успішне збройне повстання українців під час Голодомору?
Ні, на той час уже не було. Село завжди програє місту. Що таке селянське повстання? У своєму селі перестріляли ворогів і все, далі не пішли. Плюс нема великих ресурсів, а місто контролює залізницю, яка дозволяє оперативно перекидати сили. Також не варто забувати про роззброєння 1920-х і відсутність чітко вираженої ідеології. Партизанська війна без ідеології, яка мотивує до боротьби, приречена.
Як ви прокоментуєте коронний аргумент російського наративу, мовляв, голодувала не тільки Україна, а весь Союз?
Це елементарно спростовується. Під час Голодомору Радянська Україна і Кубань були оточені військами, залізним кордоном всередині СРСР: нікого не випускали, впускали тільки за рознарядками. Чому так? Чому інші республіки не оточувалися кордонами? Система чорних дошок була також тільки в Україні і на Кубані. Чому в Росії цього не було?
У цьому контексті часто наводять приклад також Казахстану. А там, за переписом 1926 року, мешкало понад 860 тис. українців, а у 1939 р. залишилося тільки близько 660 тис., серед яких було багато висланих з України уже після 1933 р., хоча, звісно, більшість жертв припадає на етнічних казахів, яких примушували змінити кочовий тип господарства на осілий, що стало для них катастрофою і також фактично геноцидом.
Чи досліджував хтось Голодомор на Кубані?
Років десять тому там збиралися зняти чотирисерійний фільм на цю тему, масштабний, у стилі BBC. Його анонсували, але він так і не вийшов. Починаючи з 2010-х років, ця тема в Росії повністю замовчується. В Україні, за винятком окремих досліджень, це поки маловивчена тема. У 1994 році я захистив кандидатську дисертацію, присвячену українцям Кубані в 1921-1933 рр. Тоді у мене була можливість працювати в архівах Краснодара, Москви, Ростова-на-Дону. Зараз українським історикам доступ до цих архівів, зрозуміло, закритий, що значною мірою заважає розвивати дослідження.
Історія не знає умовного способу, але спробуємо змоделювати. Якщо, скажімо, не було б винищення інтелігенції і Голодомору, чи зміг би Кремль утримати Україну у складі СРСР?
Ні, у жодному разі. Якщо СРСР був би демократичним, він розвалився б за 10-15 років. Але сталося те, що сталося. Сьогодні Росія знову вчиняє геноцид на окупованих територіях: депортація дітей, знищення інтелігенції і незгідного духовенства, крадіжка зерна, масові поховання закатованих українців… Історія, звісно, не те, що повторюється, але є логіка дій тоталітарних диктаторських систем, яку Росія сповідує з часів свого утворення у XIV столітті. Вона змінюється тільки формально – Московське царство, Російська імперія, Совєтський Союз, Російська Федерація, – а суть залишається та сама.
Україна має зробити висновки. Ми повинні знати, проти кого воюємо, і що нас очікує у разі поразки. Якби в 1918 році хоча б кожен десятий селянин пішов воювати за українську незалежну державу, то у 1932-му, за 14 років, їм би не довелося вмирати з голоду і їсти своїх дітей.
*на обкладинці ілюстрація Миколи Коваленка
