Остаточний (але поки не безповоротний) розкол єдиної християнської церкви на Західну (католицьку) і Східну (православну) відбувся у Середньовіччі у 1054 році. І якщо залишити за дужками таку складну конструкцію, як жагу до влади, виглядає це з плином століть не менш нерозумно, ніж війна між гостро- і тупокінечниками у Свіфта. Отже, до ІХ століття на осколках Римської імперії вже фактично оформились дві різні церкви – Римська з Папою і Візантійська (Константинопольська) з Патріархом. Церкви між собою не те щоб дружили, але підтримували контакт і посилено вдавали гарні стосунки. Враховуючи, що часи були, м`яко висловлюючись, неспокійними, а за кожною церквою стояла своя армія, яка могла і допомогти іншій церкві, і навпаки, – це було для обох учасників дуже і дуже доречно.

 У тому самому дев`ятому столітті продзвенів перший, достатньо короткий, дзвіночок, який назвали Фотієвою схизмою. На кілька років константинопольський Патріарх і римський Папа прокляли один одного з політичних причин. Кажучи сучасною мовою, не поділили сфери впливу. До того ж, потім усе повернулося на круги своя – поганий мир кращий за добру війну. 

Другий дзвіночок продзвенів через кілька століть і з тих пір дзвенить без упину. Реальні претензії – розділення сфер впливу в Італії, вимоги воєнного союзу, переділ фінансових потоків і боротьба за першість у церкві – були замасковані під причини релігійні, а отже популістські. Народ – він не дуже тямить, чому о-о-он ті християни, які щойно були братами, різко стали ворогами і підлягають усяким нехорошим і шкідливим для здоров`я речам, на зразок хрестових походів. Пояснювати простим людям тягар переділу фінансових зон так само важко – бидло не зрозуміє. Тому претензії висувалися (читай пред`яви викочувались) зовсім іншого характеру. Наприклад, претензія про філіокве – сходження Святого Духа від Отця і Сина (католики) або лише Отця (православні). Або ще веселіше – суперечка про опрісноки, тобто про те, який хліб слід використовувати для євхаристії – квасний (православні) чи прісний (католики). Про гоління борід католиками (проте в Писанні сказано: «і не голите борід ваших»). Про співи «Алілуя» під час Великого посту тощо… Ну, загальну суть і масштаб претензій ви вловили. Священики, які забігали в чужі храми і топтали неправильний хліб, прикладаються.

Зрештою, незабутнього 1054 року легати римського Папи демонстративно виклали на вівтар святого для православних собору св. Софії в Константинополі відлучну грамоту з анафемою на константинопольського Патріарха і кількох його друзів. У відповідь Патріарх наклав анафему на самих легатів. Це не було точкою неповернення, як здавалося тоді, але фактично стала нею. Далі були тільки хрестові походи, у яких католики захоплювали, зокрема, візантійські міста і виганяли звідти православних священиків, створення паралельних структур, погроми, погроми у відповідь, погроми у відповідь на погроми у відповідь і так далі. 

За майже тисячу років, що минули, було вжито кілька спроб примирення, тимчасових союзів і так далі. Найсимволічнішим з них стало взаємне зняття тих самих анафем у 1964 році римським Папою і Вселенським Патріархом. Далі цього і спільної декларації справа поки не зрушила. Чекайте ще тисячу років.