Розмова про психологічну адаптацію ветеранів, їхніх близьких та переселенців

Колін Фіцджеральд, канадський герой війни в Афганістані, здобув багато орденів за відвагу, однак після повернення додому у нього почалися проблеми з алкоголем та нападами агресії, він навіть пробував накласти на себе руки, заліз у великі борги. Усе це через гострий посттравматичний стресовий розлад. Його історія привернула увагу до питання адаптації ветеранів у канадському суспільстві. На жаль, подібні проблеми через війну з Росією стали актуальними і для України. Бойові дії – це реальний життєвий досвід сотень тисяч українців: солдатів, їхніх родин, а також простих цивільних мешканців, що стали жертвами російської агресії. Довкола теми післявоєнних психологічних травм можна зустріти багато спекуляцій, недоглядів і перебільшень. Тетяна Руденко заснувала організацію «Вільний вибір», що надає безкоштовну психологічну опіку українським ветеранам, їхнім сім’ям та вимушеним переселенцям. Ми поспілкувалися про реальні психологічні ризики тих, кого торкнулася війна.

Організація «Вільний вибір» створена у 2014 році. Розкажіть, будь ласка, про історію створення.

У вересні 2014 року ми почали свою консультативну діяльність, але саму організацію de jure зареєстрували у січні 2015 року, бо це довгий процес. Наша команда невелика. У нас є п’ять постійних працівників і психологи, яких ми залучаємо у разі потреби. Наприклад, є дитячий психолог, яка працює не у нас, але ми перенаправляємо до неї. Історія у нас, мабуть, така сама, як і у всіх. Почалася війна, і виникла потреба якось діяти. Ми вирішили використати свої знання та навички. 

Як розвивалася організація за ці чотири роки? 

Ми росли разом з потребами, намагалися діяти на випередження, прогнозувати, що буде. Зараз у нас більша команда, ніж спочатку. Разом із сімома іншими організаціями ми стали резидентами «Ветеран хабу». Еволюційно це дуже серйозний крок. Нарешті, громадські організації, що працюють з ветеранами, знайшли спільний простір. Так можна оперативніше забезпечувати потреби ветеранів. Наприклад, ми можемо відразу перенаправити клієнтів, які мають потребу в роботі, до колег із хабу, що займаються цим питанням. 

Скільки людей отримало від вас допомогу за цей час?

За весь період ми надали послуги 231 клієнту, це 1445 годин індивідуальних консультацій та групових занять. 

Які психологічні проблеми найчастіше мають українські ветерани?

У кожної людини своя психіка, своя індивідуальна історія. Немає якогось середнього варіанту. Люди приходять зі скаргами, що їх усе дратує, що у них щось не виходить, що їх гризуть нав’язливі думки, що усе навколо немає сенсу, і так далі. Це усе клопоти з адаптацією, коли людина з одного стану переходить в інший. Це складний процес, іноді відбувається буксування на якомусь з етапів. Існують запити, пов’язані з родинними стосунками. Після війни ветерани змінилися, їхні родини змінилися, і їм треба вибудовувати нову модель відносин. Інколи бувають запити, пов’язані з керуванням злістю й агресією. У когось на роботі проблеми, бо досвід бойових дій змінює ставлення до офісної роботи. Багато ветеранів ідуть у бізнес, тому що там більше драйву і відповідальності, це зовсім не те, що сидіти в офісі і працювати на начальство. Усі ці складнощі можуть спіткати будь-яку людину, незалежно від того, була вона на фронті чи ні. Усі ми проживаємо якісь травматичні події в житті, і в нас можуть бути різні реакції. Тобто, якщо узагальнити, то найпоширеніший запит – це процес адаптації, а вже у кого в якому місці відбувається буксування – то це дуже індивідуально. 

З якими складнощами найчастіше стикаються члени родин ветеранів?

Перш за все, втома, величезне виснаження. Суспільство дає дуже мало підтримки. У родинах військовослужбовця війна триває 24 години на добу сім днів на тиждень. Якщо у військового відбувся бій, і потім є якийсь час на відпочинок у відносній безпеці, то родина його перебуває у постійному стресі, бо не знає, коли він на передовій, а коли у безпеці. Фантазія домальовує, бо ми часто не знаємо, що відбувається на фронті, ЗМІ годують нас зрадонькою, говорять про котли, і так далі. Це дуже сильно тисне. Коли військовий повертається додому, то тут може відбутися конфлікт, бо виснажений ветеран зустрічається з виснаженою родиною. Тут треба вчитися взаємній підтримці. Стрес нікуди не зникає. Війна не закінчилася, і всі, хто відвоювали, усвідомлюють, що вони належать до резерву, і за будь-якої ескалації їх знову покличуть. 

Окрім ветеранів та їхніх родин, ви також працюєте з вимушеними переселенцями. Які у них психологічні клопоти?

Тут так само адаптивні процеси. Вони дещо ускладнені, бо можуть поєднувати втрати нажитого місця, роботи, близьких та кола спілкування з тим самим досвідом бойових дій. А ще тут ускладнення поганими соціальними умовами: нема де жити, мало грошей тощо. Тому спочатку треба задовольнити первинні потреби, а вже потім підтримувати психологічно. Людей треба зорієнтувати, де вони можуть отримати ту чи іншу соціальну підтримку. У вимушених переселенців можуть виникати ускладнення на різних етапах адаптації. Тривога може підвищуватися занадто сильно, у них можуть розвинутися депресивні стани. Тут психологія може допомогти вийти з тунельного бачення ситуації і знайти сили рухатися далі.

Посттравматичний стресовий розлад – наскільки він поширений серед ветеранів?

Якщо говорити про ПТСР, цю страшну абревіатуру, якою лякають українців, то це досить складне питання. Сказати, що усі ветерани  мають ПТСР – неправильно, твердження про 93 % абсолютно некомпетентне. У нас проблема в тому, що нема ніякої достовірної статистики по Україні. Натомість світовий досвід показує, що після різних збройних конфліктів та війн серед людей, що пережили травматичний досвід, ПТСР мають в середньому 12%. Думаю, Україна тут не стане винятком, бо людська психіка універсальна. 

Як розпізнати ПТСР?

Симптоми ПТСР можуть проявитися через три місяці або півроку після повернення додому. Людина може переживати флешбеки від певного виду подразника: світла, звуків, запахів, в людини можуть бути напади агресії, депресія, тривожні стани, людина може сильно пітніти вночі, їй можуть снитися жахіття. Також може бути зворотна реакція: людина може абсолютно відмежуватися від минулого і повністю витіснити з пам’яті усі травматичні спогади. Симптоми доволі непрості, тому розпізнавати ПТСР має фахівець – не сусідка, не мама, не друг. Ми ж самі собі не ставимо діагноз апендицит, а йдемо до лікаря. Якщо людина не має ні освіти, ні підготовки, то вона не має права стверджувати, що в когось ПТСР. Симптоматика може бути схожа з чимось іншим, людину можна просто налякати, тим паче, що в суспільстві це явище має дуже негативні конотації через ЗМІ. Людина починає думати, що вона хвора, хоча, насправді, ПТСР – це розлад, а не хвороба. Якщо людина ламає ногу, то вона не хвора. В неї просто зламана нога, і коли вона зростеться, і людина пройде реабілітацію, то здоров’я знову відновлюється. З різноманітними розладами схожа історія. Але якщо перелом не лікувати, то можна втратити ногу, якщо так грубо узагальнити. 

А які наслідки може мати ПТСР, якщо на нього не звертати увагу? 

Дуже різні. Цей розлад може стати хронічним, після чого буде дуже важко допомогти. Може активізуватись схильність до алкоголізації, сильна дезадаптація – втрата роботи, родини. Варіантів безліч. Можу сказати, що людина точно не буде почуватися щасливою, такою, що будує і творить своє життя. 

Що може зробити оточення ветеранів, щоб їм допомогти?

По-перше, підтримувати себе, якщо ми говоримо про близьких до ветерана людей. По-друге, оточення може просто сказати ветеранові, що ось такі люди працюють з цими питаннями, і якщо він чи вона відчувають потребу, то саме туди можна звернутися. За українським законодавством ніхто не може змусити людину звернутися по допомогу. Коли ми нав’язуємо, то людина може подумати, що вона хвора, а вона не хоче такою бути – виникає супротив. Коли людині залишити контакти спеціалістів, то вона не піде туди відразу, але з часом без тиску таки звернеться, коли відчує, що уже далі терпіти несила. Тут важко вибудувати систему. Навіть у найрозвинутіших країнах немає стовідсоткового результату, бо люди часто не хочуть звертатись за підтримкою. У цьому контексті мені дуже подобається принцип «рівний рівному». Громадська організація «Побратими», одна з засновниць «Ветеран хабу», працює за цим принципом. Ідеться про те, що ветеран іде до ветерана, дружина ветерана до дружини ветерана, мати ветерана до матері ветерана. Вони можуть обмінюватися досвідом, збиратися у групи підтримки. Це дуже важливо, бо у таких групах  більший рівень взаєморозуміння, усі розмовляють однією мовою. Дуже часто паралельно з індивідуальними консультаціями я своїм клієнтам раджу звертатися до цих груп.  

Чи є якісь секрети, як можна уникнути ПТСР, будучи у максимально стресовій ситуації на фронті? 

Профілактика можлива, хоча повністю захиститися нереально. По-перше, в армію повинен бути добрий відбір. Не усі створені для бойових дій. Військовий – це робота. Хтось може її робити, хтось – ні. По-друге, військові мають пройти хорошу підготовку, зокрема, психологічну. Я точно знаю, що це працює. Можна розповісти про імовірний сценарій, що після служби і повернення додому можуть бути певні ситуації та реакції, що на третій день буде найважче, бо саме тоді людина починає розуміти, що вона вдома, але не знає, що тут робити. Родина, швидше за все, захоче зібратися і розпитати, як там було, а у ветерана, як правило, нема бажання про це говорити. Родину треба також підготувати. І якщо про всі ці моменти попередити, то можна зменшити ризики порушень адаптації. Буде добре, якщо людина володітиме способами та техніками саморегуляції, які особливо пригодяться у перші два тижні після стресової ситуації. 

Ще один важливий момент – у нас війна за сімсот кілометрів. Дуже швидко відбувається процес переміщення. Не можна перекидати людей з червоної зони відразу у зелену. Має бути жовта зона, де людина зможе перемкнутися поступово, бо для психіки – це наднавантаження. Часто я чула від знайомих, як вони вийшли з бойового завдання і через дві години сиділи в піцерії. Це навіть уявити важко, а що вже казати про психіку. Після повернення має бути соціальна адаптація, а уже потім, за якийсь час, спроба спрямувати набутий досвід у конструктивне русло. Коли ти повернувся з війни, тобі не потрібно відразу бігти до психолога, можливо, тобі, взагалі, цього не потрібно, і ти сам впораєшся. Іноді людина сама за рік адаптовується. 

Скільки часу займає терапія, що допомагає подолати психологічні наслідки війни? 

Залежно від того, який запит. У моїй практиці були різні випадки. Іноді людина приходить, я пояснюю якісь базові речі, а далі вона власними ресурсами впорується з проблемою. І це триває три-п’ять сесій. Хоча бувають випадки, коли терапія триває рік-півтора. Людина приходить зі скаргою, але це ще не запит. Мені потрібно вислухати клієнта і сказати, на що це схоже. Потім ми докопуємося до проблеми, після чого, за бажання клієнта, починаємо з нею працювати.  

Як ви бачите ідеальну державну політику реабілітації ветеранів? 

У нас буде менше роботи за умови нормальної системи відбору, тренувань, супроводу і процесу звільнення з лав ЗСУ або інших відомств. Окрім цього, я дуже сподіваюся на новостворене міністерство ветеранів [Міністерство у справах ветеранів – ред.], бо до цього часу ветерани були, ніби поза системою: ними не займалося Міністерство оборони, а Міністерство охорони здоров’я чи соціальної політики також вважали, що це не зовсім їхня відповідальність. 

Було б добре, якби створили великі центри з єдиним вікном для надання соціальних виплат, лікування і послуг від громадського сектору, що ефективно реагує на потреби. Якщо у великих містах це ще якось вирішується, то у малих містечках і селищах ситуація доволі сумна. Отримання консультацій та забезпечення своїх прав інколи перетворюється на квест. Головне, щоб у ветеранів не складалося відчуття, що вони нікому не потрібні. 

Ще одна проблема – це інформаційний вакуум, в якому мало говорять про можливості, проте наголошують на негативі. Ветерана не адаптують до цивільних умов, у нього відбувається підсилення чорно-білого сприйняття світу. 

Держава часто ігнорує родини військових. Міністерство оборони може вибудувати систему комунікації з родинами, інформувати їх телефоном або електронними каналами про усе, що відбувається, звісно, в рамках розумного, без розголошень військових таємниць, і таким чином зменшити рівень тривоги.