ВИТОКИ СУЧАСНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ. ЯК ПОСТАВАЛИ «ПРАВІ» ТА «ЛІВІ». Частина 2
У попередній частині статті ми познайомили вас зі становленням сучасних політичних ідей протягом XV-XIX ст. і народженням поділу на «лівих» і «правих». Друга частина є ідейним і хронологічним продовженням матеріалу.
Британський історик Ерік Гобсбаум (1917-2012) охарактеризував «коротке ХХ століття» як «добу екстремізму». Перша світова війна посилила антивоєнні настрої. Ідеї нації поступово ставали панівними, в той же час війна знаменувала смерть європейських монархій – Німецької, Габсбурзької, Російської. Британська імперія втрачала свій колоніальний вплив. Світом ширилась економічна криза. У результаті поразки Німецька імперія ставала федеративною республікою (Веймарська). Нації колишньої Австро-Угорщини отримали свої незалежні національні держави, але поділ, що здійснили держави-переможці, створив конфліктний простір, що дає про себе знати і сьогодні. Так, наприклад, за Тріанонським мирним договором (4 червня 1920) Угорщина скоротилась з 283 тис. км2 до 93 тис. км2. Хоча ідеї соціального утопізму досі широко виражались в авангардному мистецтві, публічних обговореннях, суспільних рухах і партіях, реваншизм та права реакція ставали поширенішими через невдоволення результатами мирних договорів. Реваншизм зараховують до правих ідеологій, позаяк на практиці він означав повернення «старого режиму», за якого держава була сильнішою. Це явище пасує і до сучасної Росії, яка так сумує за статусом імперій-попередниць і будує свій імідж на реакції ліво-демократично-ліберально-західному.
Несприятливі умови для світу створювала й апатія країн-союзниць в умовах глобальної економічної кризи та іспанки. Ізоляціонізм Штатів, президент яких щойно заклав фундамент для Ліги націй, був зумовлений як згаданими поточними чинниками, так і традиційним зосередженням на своєму континенті. Економіка головної переможниці війни – Франції теж страждала. Право націй на самовизначення, проголошене Вудро Вільсоном (президент США в 1913-1927) як одне з основ новопосталого глобального уряду у вигляді Ліги націй, вступало у конфлікт з уже класичним принципом суверенітету. На теренах Російської імперії постала більшовицька держава. З одного боку, постання «соціалістичної» держави лякало політичні структури консервативних урядів Заходу. З іншого боку, у суспільствах це стимулювало захоплення комунізмом, який, як ми з’ясували в попередній частині, і без того був у тренді із середини ХІХ ст. Ідеї емансипації, рівності, інтернаціоналізму та побудови комуністичного суспільства приваблювали як континентальну, так і заокеанську публіку. 1920-ті роки стали періодом швидкого розростання різноманітних рухів та ідей. Але що більше світ відчував загрозу нової війни, то більше він звужував простір для «лівацького вільнодумства».
Якщо 20-ті ХХ ст. стали простором для різноманітних соціалістичних утопічних експериментів, то кінець 20-х – 60-ті роки знаменувались швидше домінуванням консервативного і традиціоналістичного духу. Дискусії про полігамію, права жінок, гомосексуалів, митців, аборти, свободу слова тощо в СРСР перервались так само швидко, як і життя людей, які ще мали віру в побудову комунізму. Гітлер так само вчинив нападки на посталі субкультури та авангардне мистецтво. Наставала доба «реалізму» та «класицизму». Світ поринув в абсолютизм, який не бачила і в найтепліших снах Єкатєріна ІІ. Консерватизм і тоталітарні тенденції проявлялись і в демократичних державах. Нові технологічні можливості поширення знання через медіа зробили можливим формування масових образів ідеального суспільства, смаків і моди. Тобто дозволили небачений до того контроль. Червона загроза лякала решту світу значно більше, ніж загроза коричнева. Світ поступово наближався до ще масштабнішої війни – Другої світової, апогею екстремізму.
Проте захоплення марксизмом і надалі набирало оберти за межами імперії більшовиків, навіть в умовах переслідування. Нелегальні профспілки, представники субкультур і рухи, що відстоювали їхні інтереси, клеймувались як червоні з відповідними наслідками. У світі вистачало напрацювань марксистів і альтернатив Леніну, Троцькому та Сталіну. Зокрема, ідеї італійського комуніста Антоніо Грамші (1891-1946, теоретика-марксиста і члена Комуністичної партії Італії, якого ув’язнили фашисти) послугували поштовхом до явища єврокомунізму, який бере до уваги культурні і національні відмінності при створенні комуністичного суспільства та пропонує більш помірковане досягнення комунізму через поступове залучення різних класів і зміни через культуру, а не війну.
Нагадаємо, що в 20-тих, в умовах політики коренізації в СРСР, зокрема і на теренах України, також були популярні ідеї націонал-комунізму, які відстоювали ідею національних особливостей при побудові комуністичного/соціалістичного суспільства. Багато діячів 20-х, які ще не відчули згортання політики коренізації та НЕПу радикально правим, традиціоналістичним сталінізмом, справді, вірили і підтримували реалізацію лівої ідеології, будучи прямим продовженням політичної традиції попередніх років. Однак, їх було репресовано, а лівим ідеям в СРСР, як і в інших країнах, довелось в основному перейти в підпілля. Архітектурну Школу Баухауз, соціалістичного спрямування, переслідували нацисти, і її представникам довелось розпорошитись світом. Подібне сталось і з Франкфуртською школою, яка розробляла критичну, міждисциплінарну теорію. І так, вони теж були тогочасними лівими і значно вплинули на розвиток ідей критики масового суспільства, тоталітаризму і засилля капіталу на майбутні покоління.
Отже, Друга світова і її наслідки не перемістили крен з консервативної орієнтації. Розширення комуністичного блоку посилювало антикомуністичні та антиліві настрої на Заході. До влади в країнах Європи прийшли християнські-демократи, в уряді ФРН за часів Аденауера, Ерхарда та Кізінгера (він працював у міністерстві пропаганди Третього Райху) високі посади обіймали колишні чиновники-нацисти. Деякі колишні діячі науки та культури Третього Райху продовжили свою професійну діяльність у демократичних країнах.
У 40-50-ті роки прихильникам лівих ідей доводилось вести підпільну діяльність. Організації марксистів, троцькістів, гомофілів, феміністичного спрямування існували у вигляді неформальних зборів, поширювали обмежену друковану продукцію, ризикували бути викритими, що несло за собою різноманітні репресії та структурні обмеження в правах (звільнення з роботи, осуд, проблеми з орендою, покарання без слідства тощо). Ліва позиція часто виражалась у мистецтві, і така контркультурна діяльність також могла бути викрита як червона і деструктивна для держави. У гру знову вступають кардинальні технологічні і демографічні зміни. Коли до цього центральними рушіями побудови нового суспільства були чи то буржуа, чи то пролетарі, відтепер на арені змін – студентство.
Швидке відродження Європи завдяки Плану Маршалла, бейбі-бум, поширення телевізора і предметів розкошу та побуту, зростання рівня життя призвели до докорінних соціальних змін – як мінімум, появи ширшого середнього класу, розширення кола інтелектуалів. Покоління, що зростало і отримувало освіту, надихалось працями вже згаданих попередників, виходили і свіжі впливові рецепції. Протягом «бурхливих шістдесятих» виросло перше післявоєнне покоління. Бейбі-бумери оголосили протест всьому старому – навіть «старим лівим» з їхньою диктатурою пролетаріату. Найвищою точкою були події «студентської революції» в Парижі 1968 р. Звести вимоги до конкретних знаменників неможливо. Це і виступи проти збройного придушення Празької весни, антивоєнні, антиімперіалістичні, антибюрократичні виступи, боротьба за свою ідентичність і свободу. Ця революція, як і попередні згадані вище, класично не досягла своїх планів одразу.
У соціалістичному блоці проєкти побудови «соціалізму з людським обличчям» були придушені. Коли в соцтаборі країни намагались впровадити капіталістичні практики, в «капіталістичному блоці» вимоги протестних рухів вимагали змін соціалістичних, ба навіть і повного повалення державного і тим більше капіталістичного ладу. Вони виступали проти консервативних політик в університетах, у владі та культурі, хотіли емансипації, уваги до пригноблених, повалення структурної нерівності, зменшення шкоди для клімату, повалення тоталітаризму та експлуатації. Ідеали нуклеарної сім’ї середнього класу з яскравими холодильниками, двома машинами у футуристичному дизайні залишались рекламною картинкою, яка не подарувала споживачу очікуваної радості. Товарний фетишизм, просування стереотипів у масовій культурі, порушення прав людини і жага до рівності – класичні ідеї і нові умови життя дали унікальний вибух, де поруч із лозунгами на підтримку Чехословаччини були лозунги за сексуальну свободу та клімат. Уявлення про базові права людини значно розширюються і змінюються, порівняно з тими, про які йшла мова в попередній статті. Це право на власну свободу вираження, право на достойне життя, на освіту, на світ без кордонів.
Шістдесяті роки були представлені змінами і в СРСР. Хоча хрущовська «відлига» мала добрячий шлейф сталінізму, рівень життя теж зростав. Була реалізована житлова програма. 700 підписів інтелігенції на захист засуджених у «справі чотирьох», їхнє звернення до міжнародної громадськості та надурядових інстанцій сигналізувало про зрушення навіть за «Залізною Завісою». Дисиденти публікували самвидави для західної публіки в Лондоні, Парижі, Нью-Йорку. Вони так само виступали за «людське обличчя», права людини, самовираження і були часто значно більші комуністи за партійних керівників, що жадали втілення комуністичної теорії та радянської конституції на практиці. Були і противники системи як такої. Після консервативних десятиліть, що знаменувались для світу тріумфом радикалізму та насилля, ці рухи стали черговим відродженням гуманізму.
Соціально-орієнтована політика скорочувалась. Великі фінансові корпорації посилювались. У суспільній же сфері те, що було до того, множиться на два. Рухи фракціонуються, розширюються, поєднуються в неочевидні союзи. Так у 1984-1985 рр. рух Lesbians and Gays Support the Miners інформаційно та фінансово підтримали страйки шахтарів проти політики уряду Тетчер. Своєю чергою, шахтарі посприяли ухваленню резолюції про підтримку прав ЛГБТ+ лейбористською партією та стали їхніми союзниками в кампанії 1988 р. проти статті 28 (закон що забороняв «гей-пропаганду» в Британії). Ще більше спрощення та поширення каналів передачі інформації тільки сприяли цьому. Усе це почасти було зумовлено епідемією СНІДу та зростанням на цьому фоні гомофобії, расизму, сексизму та інших проявів дискримінації. ACT UP, один із найяскравіших рухів прямої дії проти СНІДу, був представлений в багатьох країнах Заходу та мав на меті привернення уваги до кризи, вимоги до урядів посилити боротьбу з епідемією та не нехтувати проблемою через те, що хвороба закріпилась в уяві як хвороба геїв, споживачів ПАР, хворих на гемофілію та гаїтян. Протягом другої половини 80-х – першої половини 90-х активісти провели низку гучних акцій, оздобивши класичні методи протесту мистецтвом і культурними значеннями. Активісти популяризували метафору СНІДу як Голокосту, вбачаючи в діях влади нехтування життями хворих через відсутність достатніх ресурсів на подолання епідемії. Логотипом групи став перевернутий догори рожевий трикутник (повернутий донизу трикутник використовувався в нацистських концтаборах на позначення чоловіків, які практикують секс із чоловіками).
Дев’яності ознаменувались розвалом СРСР, а отже, і біполярної системи світу. В якому світі ми живемо після цієї події – однополярному чи багатополярному з епіцентрами впливу в кожному куточку світу – і досі є популярним питанням та спекуляцією. Очевидно, світ тепер не виглядає таким, де два гіганти борються за свою першість, а ті, хто не приєднався до таборів, є третім світом. Чи то таборів, чи світів стало більше. Проте можна помітити, що часто одному табору прощається більше, а іншому заподіяне зло пам’ятається значно довше. Так легко натрапити на критику воєнних інтервенцій США і НАТО за останні десятиліття, як і натрапити на виправдання агресії з боку Росії за цей же час. Уже багато разів за часи російсько-української війни ми могли бачити, як іноземні суспільства стають на бік Росії в конфлікті або просто дистанціюються від нашої війни, надаючи перевагу іншим протистоянням чи зовсім ігноруючи події за кордоном. Часто можна зустріти різноманітні конфігурації підтримки сторін, що в поєднанні мають мало логіки і спільного.
Для пояснення цих хитросплетінь, ознайомимось і з таким поняттям як кемпізм. Кемпістами зазвичай називають тих так званих лівих та антиімперіалістів, які підтримують будь-яку сторону, окрім підтримки «розвинених країн» і тих, кого ці країни підтримують. Так американський теоретик Ноам Чомскі ще з анексії Криму оперує кремлівською риторикою, визнаючи Крим історично російським, а заяви Путіна справедливими. У 2022 році він сказав, що опір України є марним, бо це може призвести до світової війни та ядерної кризи. Він дуже критично ставиться до втручання Штатів і підтримки України і вважає, що для закінчення війни США мусять припинити підтримку зброєю України. З одного боку, це вкладається в традицію Чомскі критикувати правлячі еліти і політику втручання Штатів. З іншого боку, не варто недооцінювати кремлівської пропаганди. Як і в часи Радянського Союзу, так і в часи сучасної Росії, інформаційні маніпуляції та пропаганда є одним із найуспішніших інструментів. Росія вдало привласнила собі перемогу над нацизмом у Другій світовій війні, набувши серйозного символічного капіталу. Українці ж, натомість, в уявленнях на Заході часто виступають як колаборанти, ультраправі націоналісти, ба навіть нацисти. Росія добре постаралась із творенням і плеканням цього демонізованого образу українця. Припускаю, що однією з найбільш привабливих російських специфік є протистояння культурі Заходу, на чому вони роблять такий акцент у промовах і ЗМІ. Парадоксально, виступаючи проти свобод, прав людини, культурного плюралізму, «колективного Заходу», Путінський двір стає добрим джерелом для критиків державної політики західних держав на самому Заході. Також можна повірити і в справжній страх Чомскі перед ядерною війною, позаяк він якраз представник покоління комуністичної параної та страху перед ядерною зброєю. Проте наративи, які він ретранслює, є очевидно антиамериканськими, антиукраїнськими та проросійськими. Інший приклад – це таки дійсно пацифістська позиція чи то з релігійних, чи то з політичних переконань. Іспанський квір-теоретик Поль Пресьядо з початком війни засудив дії Росії, проте його позиція навряд задовольнить нас. Він пропонує скласти зброю і всьому свідомому населенню Європи пройти мирним маршем до Москви. Звучить, звичайно, цікаво. Шкода, що це нам не допоможе, і подібний антивоєнний ідеалізм дещо смішно звучить від представника суспільства, що кілька десятиліть бачило великі збройні конфлікти лише з екранів телевізорів і смартфонів. Для мотивації є причини і більш прозаїчні – зацікавленість у внутрішніх проблемах на противагу зовнішній допомозі, яскравим прикладом наразі є ситуація в США довкола міграційної кризи.
Тож дискусія про лівих чи правих як універсальні і тотальні категорії може змусити нас дивитись на ілюзорний оазис. Хоча було виділено кілька загальних моментів, як те, що лівиця часто представляє собою опозицію до «старого порядку», про підхід до розподілення влади та власності, – говорити про ліві ідеології буде перебільшенням. Так, така інтелектуальна, політична та громадська категорія існує. Проте ми хотіли б звернути вашу увагу на ці явища як щось більше, ніж лейбли чи стигми. Щоб зменшити рівень спекуляцій для обопільних образ і звинувачень, завжди варто дивитись на практичний вимір, синкретизм ідей та мотивації. Ми стикаємось з проблемою фракціонування партій, рухів та громадської думки якраз через те, що хибно екстраполюємо думку одного на весь рух або навіть явище. Також завдяки нашому загальному екскурсу в генеалогію того, що зараз вкладають в ці поняття, можна зрозуміти, що в різний час і в різних контекстах ліві і праві можуть представляти нам зовсім іншу картину, ніж ми уявляємо це собі зараз. Варто чітко наголосити, що не все, що декларувало і декларує себе лівим чи правим, було таким на практиці. Яскраві приклади націонал-соціалізм в Німеччині чи більшовизм у СРСР. Подумайте про своє оточення. Чи маєте ви ще людину, яка буде сходитись з вами в поглядах з приводу всіх питань державного та суспільного устрою? Спільні погляди та інтереси, очевидно, будуть, але завжди знайдеться точка розходження. Уявіть це в масштабах цілого руху, партії, філософської та політичної течії. На основі консенсусу, прагматизму, ентузіазму, вдалої мобілізації вони можуть триматись більш консолідовано. Проте в умовах їхньої масовості, залученості до координаційного ядра чи повної децентралізації, кожне суспільне формування приречене на фракціонування і розходження. Рухи творять люди. Люди мають різне походження, відмінне становлення в межах інститутів, якими володіє чи то держава, чи то корпорації. Вони по-різному інтерпретують тексти і слова, здатні до зміни позицій або ж, навпаки, залізної принциповості. Чи можемо ми говорити про загальний фемінізм? Чи про фемінізм як виключно ліве явище? Мабуть, варто говорити про фемінізми або феміністичні позиції. Хоч, звичайно, для зручності та кристалізації «іншого», ми все одно не обійдемось від есенціалізованих категорій універсальних феміністки, гея, мігранта, українця… Так само і з лівими та правими. З одного боку, є риси за якими ми можемо розставити різні політичні партії, рухи, погляди лівіше чи правіше. Можемо називати себе лівим, ліваком, правим, націоналістом тощо. Творення ідентичності – невід’ємний процес нашого становлення і нашої залученості до становлення спільного простору. Значно продуктивнішим процесом буде увага до практичного застосування ідей і того, як ця належність до «лівого» чи «правого» проголошується. Не менш важливим буде усвідомлення, що людина не представляє всього руху чи ідеології. Коли бачите коментар чи статтю від людини, що іменує себе лівою чи правою – її ідеї не «сповідують» всі ліві або праві чи навіть громадська організація, до якої ця людина належить. Тож з узагальненням і екстраполяцією варто бути обережними.
До того ж наше розуміння такого поділу ускладнює те, що протягом років незалежності навряд чи у нас було багато можливостей обирати президентів чи парламентарів за категоріями їхніх ідеологій.
Автор: Дмитрій Савченко
