Підручники політології стверджують, що влада в сучасних демократичних країнах є публічною. Це означає, що нині не можна керувати країною, як японський імператор років двісті-триста тому, де навіть високопосадовці та члени родини могли лише подивитися на живіт чи ноги мікадо. Так само не можна поводити себе як португальський вождь Салазар, який спілкувався зі своїм оточенням за допомогою стислих записочок. Сучасний політик активний, з’являється у телевізорі, присутній у соцмережах. Хтось назве це відкритістю, хтось – піаром, хтось навіть популізмом. Коротше кажучи, не можна бути крутим політиком, якщо про тебе ніхто не знає.

Якщо є публічні політики, то має бути й публічна політика – діяльність/мистецтво боротьби за владу. Тим більше, якщо цього вимагає закон – всі оці теледебати, електронні декларації, закони про доступ до публічної інформації, офіційна біографія та програма на виборах. Виходь на люди, кажи, що думаєш, і чесно перемагай у конкурентній боротьбі! Не хочеш – іди в бізнес, де є комерційна та банківська таємниця. Українські політики, до речі, настільки спритні, що встигають і те, і інше.

Конституція гарантує кожному громадянину право на приватне життя. Для наших високопосадовців (перш за все президента, членів парламенту, суддів) є додаткові запобіжники – як законодавчі (імунітет та індемнітет), так і буквальні (високі паркани навколо маєтків та броньовані автомобілі). Тобто, з одного боку, є закони та принципи публічної політики, що змушують політиків до відкритості, з іншого – закони та звичаї політичного класу, що оберігають їхні таємниці. 1:1. Але на боці людей та їхньої зацікавленості зазвичай працює преса, а також деякі структури громадянського суспільства, що ретельно відстежують кожен крок та подих політиків. Отже, підсумковий рахунок 2:1, перемога за нами, політики в демократичній країні приречені на відкритість. У випадку обмеження відкритості демократія закінчиться.

Політиків дратує відкритість. Адже в силу свого становища їм приємно почуватися левами і лисами, що стоять високо над масами. Наприклад, під час останньої прес-конференції Петра Порошенка, він був змушений відповідати на незручні запитання про різдвяну відпустку на Мальдівських островах. Але президент так і не сказав фрази «я їздив на Мальдіви», віддаючи перевагу завуальованим формулюванням та безособовим граматичним конструкціям. Безперечно, тупо заперечувати вже досить добре відомий факт вояжу Порошенко не став – він і його прес-служба надали достатньо виважені коментарі. Але неозброєним оком помітно, що президента і його оточення ця тема дратує, і вони були б раді, якби про це ніхто не дізнався. Адже, як казав дядько Орвел, незнання – це сила.

Подібний «касетний скандал» зламав кар’єру поляка Радослава Сікорського, який у приватній розмові необережно та неввічливо висловив свою думку про зовнішню політику. Підсумок – відставка з посади маршалка Сейму, тихе наукове життя й довічне перебування в тіні дружини (відомого історика та журналіста Енн Еплбом).

Втім, історія вчить, що нехтувати публічністю – дороге задоволення. Необачне бажання приховати скелет або навіть кілька кісточок з шафи коштувало блискучої кар’єри не одному політику. Ясна річ, мова йде лише про демократичні країни – мешканці Еритреї, Північної Кореї чи Росії можуть лише здогадуватися, якими статками, коштовностями та палацами користуються їхні керманичі (в коротких перевах між роботою на благо країни та народу, безперечно). Втім, коли справа доходить до революцій (а зазвичай так і стається), повсталий народ безжалісно витирає ноги об своїх кумирів, усвідомлюючи, як мало вони про них знали.

Згадаймо Вотергейтську справу. За українськими мірками, це навіть не тягне на сюжет у вечірніх новинах. Президент Ніксон дає вказівку прокурору спустити на гальмах справу про політичне шпигунство під час виборів. Зрештою, вибори вже минули, відбулися демократично по-республіканськи, Ніксон переміг. Дрібниця, та й годі. Але американці не люблять, коли їм брешуть – в підсумку, популярний президент (понад 60% на виборах), офіцер флоту, ветеран Другої світової, досвідчений політик, який нещодавно завершив участь США у В’єтнамській війні, один з архітекторів розрядки з СРСР з ганьбою подав у відставку і ледь уникнув тюрми.

Якщо вам здається, що відставка та тиха політична пенсія – це непоганий варіант для легковажного політика, то згадайте Берлусконі з його громадськими виправними роботами, з тріском програну президентську кампанію Франсуа Фійона, позбавлення докторського ступеня Карла-Теодора цу Гуттенберга. Всі вони сподівалися, що їм вдасться сховатися від громадськості, преси та суду. Не вийшло. Взагалі в добу інформаційної революції та кіберзлочинності це важче, ніж будь-коли.

Але публічність – це не лише прокляття, я й дуже крута можливість для сучасних політиків. Завдяки інтернету та телебаченню будь-який/будь-яка соціаліст(ка), націоналіст(ка), консерватор(ка), ліберал(ка) можуть стати майже нашими сусідами або навіть членами родини, радісно виголошуючи пафосні промови про блискучі перемоги або тотальну зраду. Якщо використати публічність самому, а не чекати активістів, що приїдуть до маєтку з картатою ковдрою, можна заробити чимало політичних балів. Мало бути класним в наш час. Лише публічність дозволяє прийти до влади.

Ті, хто не розуміють простих правил публічної політики, зводячи гігантські паркани чи перетворюючи власних бабусь на мільйонерок, наближають власну політичну смерть. Демократія безжальна до політиків закритого типу: виборці обов’язково, усіма можливими способами відправлять зомбі на політичний цвинтар. Через їхню нецікавість. І непотрібність.