Чи гарно, чи негарно – ось питання
Час від часу в нас спалахують гострі суперечки щодо певних естетичних рішень. Кияни добре пам’ятають дискусії довкола Театру на Подолі. У Львові ще жевріє дискусія щодо пам’ятника Франсу Ксаверу Моцарту авторства Себастьяна Швайкерта. Обидві ці ситуації доволі симптоматичні: вони показують, що український обиватель не завжди готовий до незвичних естетичних рішень. Але це тільки верхівка айсберга під назвою масова естетика. Проблема ця надто складна і багатокомпонентна. У цьому матеріалі спробуємо окреслити кілька основних факторів, причин і наслідків. Щоб повністю розібратися у цих процесах, треба написати не одну монографію.
Почну з двох дисклеймерів.
По-перше, масова естетика проявляється не тільки у пам’ятниках чи новобудовах, це також облаштування публічного простору, ремонт і реконструкція старих споруд, фасади приватних будинків, а також інтер’єри. Це, зрештою, одяг, музика та смаки у живописі чи декорі. Словом, тема дуже широка. По-друге, масова естетика – це популярні уявлення, але не універсальні. Усе, про що піде мова далі, не стосується абсолютної більшості, але характеризує доволі суттєвий сегмент суспільства.
Що повпливало на масову естетику сучасних українців найбільше?
Історія ХХ ст. навіть у цьому плані була доволі травматичною.
Почалося усе в СРСР, де було «правильне» і «неправильне» мистецтво. «Правильне» возвеличувало комуністичні ідеали та, головне, мало дидактичну функцію. Ось так поводиться будівничий комунізму, такий він має вигляд, так працює, так відпочиває і т. д. «Неправильне» мистецтво не вписувалося у лекала соцреалізму (насправді, соцромантизму), тому його викорінювали.
У той час, коли у вільному світі мистецтво проходило свою еволюцію, в СРСР жорстко утримувався свій канон. Експерименти 1920-х різко придушив сталінський терор, і, починаючи з кінця 1930-х, в СРСР намагалися створити прісну масову естетику гомо совєтікуса. Певною мірою їм вдалося. Ця естетика не визнає і не розуміє абстрактного, концептуального, іронічного, має велику систему табу.
Радянська концепція естетики стосувалася не тільки того, що творилося у країні рад, з цими ж підходами сприймалися світові здобутки мистецтва. Багато чого замовчували, інше нещадно критикували. Мистецька освіта (не так спеціалізована, як масова) була вихолощеною і підігнаною під соцромантичний стандарт, що не визнавав інших підходів. Мистецтво і загалом естетика цензурувалася, контролювалася, усе було централізовано. Ніхто не міг собі дозволити самостійно втрутитися у публічний простір, навіть сміливий зовнішній вигляд, на кшталт нестандартної стрижки, міг спричинити клопоти.
З таким бекґраундом ми потрапили у дев’яності, що стали шоковими для масової естетики. По-перше, зникла цензура і централізація, по-друге, на нас навалилося західне мистецтво та естетика, які пройшли невідому нам еволюцію, по-третє, в людей з’явилися гроші, які треба кудись вкладати, по-четверте, брак естетичної освіти (без вказування на «правильно» і «неправильно») давався взнаки.
Частина суспільства з головою поринула в естетичну свободу, частина трималася радянського вишколу. Естетична свобода іноді виливалася і далі виливається у дивні прояви, на зразок лебедів, вирізаних із покришок, пластикового сайдингу на дерев’яних будинках, лискучого дешевого золота на церковних банях, кованих цар-балконів, крикливих вивісок на історичних спорудах тощо.
З одного боку, тут ідеться про культуру бідності та дешеві замінники дорогого і престижного, з іншого, дається взнаки той самий брак ґрунтовної естетичної освіти.
Важко сприймати Театр на Подолі чи пам’ятник Франсу Ксаверу Моцарту, якщо не знаєш усієї тяглості естетичної думки, принаймні XIX-ХХ ст.: хто кого породив, і хто що хотів сказати. Чим були реді-мейди Дюшана, що таке баугауз, як конфліктувала Паризька академія мистецтв з імпресіоністами, що малював Еґон Шиле і так далі.
Беручи до уваги згадані фактори, у публічному просторі у нас існує «безпечна зона» (яка не тригерить більшість) і «зона ризику» (срачогенна).
«Безпечна зона» – пафосна, наближена до соцромантизму, а також псевдо ХІХ ст. (імітації та варіації на тему). Якщо подивитися на київську Воздвиженку та цілу низку львівських пам’ятників, на кшталт Кульчицькому чи Листопадовому чину, то вони вписуються у цю «безпечну» зону, хоча і мають сумнівну мистецьку цінність.
«Зона ризику» – це будь-які прояви поза «безпечною зоною». Нефігуративні пам’ятники, порушення суспільних табу, смілива модернова забудова у старій частині міста (навіть якщо ідеально закомпонована).
Насправді, твори із «зони ризику» і люті дискусії довкола них мають певний терапевтичний ефект. По-перше, у дискусіях часто наводяться аргументи з історії мистецтва, які поступово заповнюють білі плями у колективній свідомості, по-друге, якщо твори із «зони ризику» якісні, вони можуть започаткувати нові естетичні традиції.
Вгодити мистецтвом обивателеві неможливо, це як Ахіллес і черепаха. Однак «безпечну зону» можна суттєво розширити, а кількість обивателів із бідним естетичним апаратом звузити, чого усім нам і бажаю.
- Перевірте себе у квізах від Uchoose. 🥇
- Грайте у Першу політичну гру. 🗳
- Грайте у Антикорупційну інтерактивну гру “Непідкупність”. 💵
- Відкривайте нові терміни у #дваабзаци. 👈
- Читайте інші цікаві матеріали на нашому ресурсі. 📖
- Долучайтеся до наших сторінок у соцмережах Facebook, Twitter та Telegram. 👍
