Чи вільне суспільне?
Коли я бачу такі речі, хочеться вилізти на якусь високу щоглу і кричати слова, після яких мене однозначно запитають: «А ви точно батюшка?» Тому спробуємо вдихнути, видихнути, затримати подих, і тільки потім ̶с̶т̶р̶і̶л̶я̶т̶и̶ писати.
Отже, про суспільне і його недофінансування. Якось, коли ̶З̶е̶м̶л̶я̶ ̶б̶у̶л̶а̶ ̶щ̶е̶ ̶т̶е̶п̶л̶а̶ коли процес роздержавлення радіо і ТБ тільки наближався (вкотре) до практичної стадії під зрадофільський лемент «вас всіх розженуть», «все продадуть» і т.д. Дмитро Сіманський, гостюючи у мене у студії, сказав прекрасну фразу: «Державне мовлення – це зброя, яку кожний наступний керманич держави поспішав повернути в бік своїх попередників і можливих небажаних наступників». Ну, чи якось так, близько до тексту. Власне, перехід до форми суспільного мовника повинен був стати переходом до стану, коли єдине, що впливає на журналіста і менеджера мовника, є його журналістська і громадянська відповідальність. Не дзвінки з владних кабінетів, не забаганка олігарха-власника, не мода, не гонитва за рейтингом (що не виключає успішності, але про це далі). Для Суспільного журналістські стандарти, ті самі славнозвісні баланс, неупередженість, незаангажованість – більше, ніж стандарти. Це цінності, спосіб життя і мислення. Звісно, в ідеалі.
Коли ми спілкувалися з менеджментом німецьких суспільних мовників, я запитував їх, навмисно наводячи крайні приклади, що буде, якщо формальний баланс вимагатиме від мене дати політику проголошувати в ефірі антидержавні ідеї чи давати йому, чи слухачу, який дзвонить у ефір, говорити стільки, скільки заманеться, аби не бути звинуваченим у цензурі, мені однозначно сказали – це винятково питання вашої відповідальності за якість продукту, який ви виробляєте. Не може формальний принцип, жоден, стояти вище за здоровий глузд чи державну безпеку. Адже ми працюємо хоч і не на державу, але на суспільство саме нашої держави, а не якоїсь іншої. Досвід тих же німців з SWR3, наприклад, свідчить, що можна бути одночасно вірним принципам і бути в ТОП слухання радіо по країні.
Телебачення, колишнє УТ-1 та Культура, і радіо, всі три (чотири, власне) канали – більше не державне. Воно Суспільне. Сформована наглядова Рада, редакційна рада, цілком змінився менеджмент. Звучання радіо змінилося тотально, його, нарешті, можна слухати без відчуття провалу у часі на 30-40 років назад. Телебачення дорожче і неповороткіше, але і там є зміни, і відчутні, ввімкніть телеканал Культура і подивіться, ні, ви подивіться, трясця, а потім мені скажете, що нічого не змінюється. Але іноді здається, що у нас із суспільним «квантова революційна ситуація» – чи то низи (публіка, що нас слухає і дивиться) не можуть, а верхи (влада, та, що над колективом і менеджментом суспільного, яка розподіляє бюджет, зокрема) не хочуть, чи то навпаки і все водночас. А, власне, колектив і менеджмент десь посередині. Між молотом і ковадлом.
Що у верхах? Власне, спрацювало якраз те слабке місце, про яке скептики казали ще на початку процесу. «Ви не зможете бути незалежними, якщо вас фінансує держава». Оптимісти казали: «Але ж є закон, де є фіксований розмір фінансування, на який ніхто не може вплинути». Дійсно, є закон про Суспільне мовлення, в якому написано: впродовж чотирьох років фінансування суспільного має складати 0,2% від державного бюджету. Далі, мовляв, буде видно. Практика показала, що будь-який закон можна виконати на половину. Чи на три чверті. Чи на скільки вирішать десь на печерських пагорбах у процесі ухвалення бюджету. Навіть такий важливий, як закон про Суспільне мовлення, який, нагадаю, був одним з таких, про які дуже піклувалися численні міжнародні партнери. Виконати частково, щоб потім, восени, під скандал з відключенням передавачів поставити компанію у позу прохача і «змилосердитися», дофінансувавши бодай найнеобхідніші статті. Що найсмішніше – за державного статусу Національної радіокомпанії таке теж траплялося. Доводилося старцювати під кабміном. І ніякі аргументи щодо того, що, мовляв, олігархічні канали не старцюють, а цілком собі сито клепають антиукраїнський продукт, теж не спрацьовували. Дивина. От і зараз – дефіцит критично необхідних коштів до кінця 2018 року становить 220 млн грн. Вчора за несплату відімкнено аналогові передавачі першого телеканалу. Що далі?
А що низи? Найгірше те, що з низами теж все складно. Пасіонаріїв завжди було мало. Громадян, які готові докладати свідомих зусиль для фільтрації інформації і не «хавати» все підряд, теж. Власне, суспільне якраз і потрібне, передовсім, тому, хто хоче почути не те, що він і сам знає, чи те, з чим він згоден автоматично, а щось нове, чи у фактажі, чи в аргументації. Хто готовий думати. Хто готовий дізнаватися. Хто хоче розширити свої горизонти уявлень про світ. Ті, для кого, передовсім, і мовить суспільний мовник у всіх країнах (глядач чи слухач може довго його не вмикати, але коли йому знадобиться максимально точна інформаційна картина – він увімкне Суспільне, і в ідеалі залишиться з ним далі). А ті, хто шукають простих рішень, вже сьогодні дивляться на цифру необхідного фінансування і кричать «куди вам стільки, харя не лусне?», не висловлюючи жодного бажання бодай побіжно глянути, а з чого складається НСТУ? Що це гігантська, навіть після всіх скорочень, компанія, яка виробляє до біса продукту. І продукт цей, особливо в частині радіо – конкурентоздатний, подивіться лишень останні рейтинги («Українське радіо» ввійшло у ТОП-5 загальнонаціональних радіостанцій за рейтингом слухання новин – Internews, тижневе охоплення «Українського радіо» зросло на 67% за 9 місяців). Але ж ні – «взять і подєліть» працює на думку декого з фб-коментаторів у медіавиробництві не згірш, аніж в «пододдєлє очісткі». Вони максимум вмикають UA:Перший, потрапляючи на те, на що потрапляють і починають волати «я на цю хєрню дєнєг давати не согласєн!» Ну, або радіо ввімкнуть і на рекламу якогось фуфломіцину потраплять. Теж не самий айс. Але якщо забрати й фуфломіцин (від фондів «Віддай, бабуля, квартиру» вже позбулися, Богу дякувати) – то просю пардону, навіть якщо не годувати персонал – за роботу передавачів треба платити.
Якщо ще раз поглянути на міжнародний досвід, то є країни, де суспільне існує за рахунок абонплати. На власні вуха чув від італійських колег, що в Італії купа народу зламує декодери, щоб дивитися суспільне на шару. Тому збитки, але на життя і роботу вистачає. Нічого не нагадує? Зверніть увагу, вони крякають декодери – але це означає, що вони ХОЧУТЬ це дивитися, що в тій же Італії вдосталь глядача, якому потрібна насправді об’єктивна, якісна журналістика! Опитування свідчать, що до ідеї абонплати в Україні глядач і слухач ще не готовий, але, вочевидь, до цього таки доведеться йти, це максимально чесний шлях.
Я був би не правий, якби сказав, що керівництво Суспільного впродовж часу існування ПАТ і перед тим не робило помилок (свідомих чи несвідомих – Бог відає). Я не вважаю себе великим докою у телевиробництві, але про радіо можу сказати – радіо живе і дає фору комерційним конкурентам. І даватиме. Є недоліки? Є. Але послухайте – ви теж дасте немовляті пудову гирю і, побачивши, що поки воно її не ладне нести, бо ще треба підрости, перестанете його годувати? Ну, і зрештою, казати «грошей не дам» просто тому, що вам особисто не догодили – це не позиція дорослої людини. Як писав нещодавно Віктор Трегубов: для простих людей може бути єдина порада – ускладнюйтесь. І цю пораду хочеться адресувати і верхам, і низам. У держави немає державних мовників і це, вочевидь, ок, хоча й довелося йти до цього під час війни. А от якщо у суспільства не виявиться і суспільного – це вже біда.
