Гумор чи глум?

Важливим інструментом колонізації України Москвою був і залишається гумор, точніше токсичне висміювання нас. Українці, наша мова і традиції мають бути смішними, щоб не бути привабливими. Ця колоніальна політика давня і тягнеться ще з часів царату. У СРСР українське висміював дует Тарапуньки і Штепселя, де освічений персонаж, звісно, говорив російською, а пришелепкуватий – українською. Журнал “Перець” зображав ненависних “бандерівців” у вишиванці і з жовто-блакитним прапором чи тризубом. У 1990-х ідеологічну роботу активно підхопив КВН, “Джентельмен-шоу” (засноване тими ж вихідцями із одеського КВН) і численні фільми та серіали. Яскравий приклад – “Моя прекрасна няня” з недоумкуватою головною героїнею, яка приїхала підкорювати Москву з… Маріуполя.

Навіть повномасштабна війна не розплющила багатьом очі на отруйний вплив такого “гумору”. Шароварний образ українця із салом у зубах, гекання, як ознака відсталості, глузування з українських географічних назв (Жмеринка, Крижопіль, а тепер Скадовськ) – список завуальованого приниження цілої нації можна довго продовжувати. Суспільство, яке чинить відчайдушний опір імперії, дедалі гостріше реагує на кожен новий випад зневаги до себе. Однак творці таких медіа продуктів продовжують своє, бо, по-перше, не вміють створювати справді якісний гумор, а не в’їдливий глум, а по-друге, досі мають достатньо охочих платити за приниження самих себе. Тож про деколонізацію гумору можна буде говорити тільки тоді, коли на подібних жартах публіка просто встане і вийде геть, а рейтинги телеканалів, що це транслюють, безповоротно обваляться за одну ніч.

Український кризовий медіа-центр

Залиште коментар

16 − six =