“Інколи тут діти вчать дорослих”. Історія вчительки з Донбасу, яка мотивує
Коли чуємо сьогодні у будь-якій назві слово “донецький” стосовно українського навчального закладу, підприємства, будь-якого напрямку діяльності, чи просто людини, котра сьогодні мешкає у Полтаві, Києві чи Львові, то розуміємо, що це вже давно не про географічний маркер. Це — про стійкість людей, про їхню силу та звитягу і, разом з тим, мужність вкотре і невтомно доводити, що Донецьк, Донбас — це Україна.
Такою людиною є і вчителька Ірина Ситковська, яка народилася на Донеччині, у Волноваському районі. І працює пані Ірина у такому ж мужньому та сильному навчальному закладі, — Донецькому обласному спеціалізованому фаховому коледжі спортивного профілю ім. С. Бубки, який нині розташовується у Полтаві. Вихованці коледжу — українські спортсмени, котрі здобували та здобувають перемоги на престижних національних та міжнародних змаганнях.
Наша розповідь — про силу, терпіння та мудрість пані Ірини, яка щодня навчає, мотивує і надихається своїми учнями.
Ірина Ситковська.
Бахмут — Полтава
Пані Ірина — двічі переселенка. Вона тривалий час жила в Бахмуті, працювала у місцевій школі, викладала українську мову. Про Бахмут героїня згадує дуже тепло. Нині це місто, як і її рідна Волноваха — знищені росіянами та окуповані.
Ірина сьогодні працює на посаді заступника директора з навчальної роботи в коледжі ім. С. Бубки. Про свою роботу вона говорить із натхненням та обожнюванням. Каже, що посада в педагогіці — це про свідомий вибір відповідальності, яка зростає в геометричній прогресії.
В освіту жінка прийшла невипадково. Її мама теж була вчителькою, а тому Ірина повністю усвідомлювала на що йшла, коли теж обрала шлях педагога. Ірина закінчила Макіївське педучилище (Макіївка окупована з 2014 року), потім вступила до Слов’янського педінституту на факультет української мови та літератури. По закінченню близько 12 років працювала в бахмутській школі-інтернаті.
І ось вже останні 9 років навчає та виховує майбутню українську спортивну еліту у Донецькому обласному спеціалізованому фаховому коледжі спортивного профілю ім. С. Бубки.
Після початку повномасштабної війни було прийнято рішення: коледж та практично весь його колектив евакуювати з Бахмуту. Спортивне приладдя та науково-педагогічні матеріали вивозили фурами. Забрали все, що змогли та встигли.
Як зазначив свого часу директор коледжу Ігор Казимирович, Полтаву для релокації обрали не випадково. Полтавщина не так далеко від Донеччини, куди мріють повернутися і вихованці, і викладачі коледжу.
Сам процес евакуації з Бахмуту викладачам та працівникам коледжу згадувати важко суто емоційно. Адже їм довелося вже вдруге переїздити на нове місце. І якщо вперше — це був виїзд з Донецька, то тепер довелося покидати й рідну Донеччину.
“Дітей ми вивозили з Бахмуту автобусом в першу чергу та дуже швидко, відвозили до їхніх рідних міст та передавали особисто батькам. Тоді діти думали, що ми вже ніколи не зустрінемося. Бо ніхто не знав, що буде далі. Але вже за декілька днів, коли минав шок, писали в месенджери один одному та викладачам і запитували, коли відновлять заняття”, — пригадує Ірина.
Після початку великої війни доля співробітників та вихованців коледжу склалася по-різному. Але багато працівників також переїхали до Полтави. Переїхала туди й пані Ірина.
Згодом був відновлений навчальний процес і більшість учнів повернулася. Тож, як і раніше, пані Ірина займається своєю улюбленою роботою — викладає українську мову та виховує майбутню спортивну еліту України.
Фото: “Донецький обласний спеціалізований коледж спортивного профілю ім. С. Бубки”.
Вчителі замість батьків
Після переїзду коледжу до Полтави педагоги та тренери-викладачі почали поступово збирати своїх вихованців з різних куточків України. Задля комфортного та безпечного перебування дітей у коледжі створили всі необхідні умови: облаштували гуртожиток, їдальню та укриття.
У сучасних українських реаліях навчання не онлайн за екраном ноутбука — це розкіш. Адже діти мають не просто навчатися, а й спілкуватися з однолітками, набувати спільного досвіду, вчитися бути частиною суспільства і, зрештою, просто бути дітьми.
“Відверто кажучи, проблем з адаптацією у дітей та їхнім звиканням я не помітила. Сучасні діти, вони такі загартовані… — розмірковує викладачка, додаючи, — У наш час не тільки викладачі вчать дітей, але й вихованці можуть чомусь навчити дорослих. Я більше, мабуть, не як викладач, а як людина вчуся”.
Вона пояснює, що, як викладачка майбутніх спортсменів, цікавиться не лише успішністю в навчанні, але й спортивними досягненнями та результатами вихованців.
“Ми з колегами часто відвідуємо змагання, на яких виступають наші вихованці, та, звісно, щиро вболіваємо за них. Для нас — це частина нашого життя, а для них — це велика підтримка. Діти живуть у гуртожитку, вони дорослішають, а рідних поряд немає. Тому саме ми, викладачі, маємо брати й беремо на себе роль батьків. І саме це додає нашим “спортивним зірочкам” сил та дає відчуття підтримки”, — каже Ірина Ситковська.
Ірина Ситковська
Пані Ірина підкреслює, що у роботі педагога дуже важливим є знайти в кожній дитині щось унікальне. Інколи, наприклад, дитині важко висловити свою думку на уроці. І в цей момент варто допомогти їй через її улюблену справу, якою вона захоплюється — спорт.
“Працівники коледжу завжди діють поступово та зважено. Усі знають, як поводити себе в складних ситуаціях і, головне, як допомогти дітям адаптуватися на новому місці. А взагалі — у нас панує позитив! Ми часто вдягаємо спортивні костюми та приходимо в тренажерну залу, де тренуються діти. Вони нам підказують, як і що треба робити. І це надає їм не лише відчуття самореалізації та самоствердження, а й розуміння власної значущості в улюбленій справі. Адже тут діти вчать дорослих!” — пояснює героїня.
Фото: “Донецький обласний спеціалізований коледж спортивного профілю ім. С. Бубки”
Пані Ірина каже, що спортсмени коледжу вдало виступають на різних змаганнях, посідають призові місця, здобувають нагороди на Всеукраїнських та міжнародних турнірах, попри те, що мають досвід другої релокації. Але головне це те, що, попри всі негаразди, юні спортсмени виростають людяними.
“Ми прагнемо, щоб вихованці нашого коледжу виросли не просто успішними спортсменами, але й стали добрими та щирими людьми. Адже саме ці якості викладачі намагаються формувати в серцях дітей!” — говорить викладачка.
Нині одна з вже відомих вихованок коледжу — це 17-річна уродженка Бахмуту Марія Єфремова. Марія з 6 років займається спортом. Батьки дівчинки — тренери-викладачі з вільної боротьби. У 2024 році Марія стала бронзовою призеркою чемпіонату України серед жінок до 23 років та чемпіонкою України серед юніорів.
Марія Єфремова. Фото: Відділення НОК України Донеччини.
Ірина Ситковська пояснює, що у свої 17 дівчина вже майстер спорту України, входить до основного складу національної збірної команди України з вільної боротьби. Попри евакуацію та тимчасову втрату основної спортивної бази для тренувань, дівчина продовжує виборювати міжнародні спортивні нагороди.
Замість епілогу
Ірина каже, що після повномасштабного вторгнення росії ставлення до вивчення української мови у дітей помітно змінилося. Діти, які раніше щодня спілкувалися виключно російською, відтак почали вивчати українську мову, цікавитися нею. Як каже сучасна молодь: “Це тепер модний тренд”.
-
- Фото: Ірина Ситковська
“З початком великої війни й діти, і працівники коледжу намагаються максимально спілкуватися українською. Навіть ті, у кого не дуже виходить. І справа не просто, як каже молодь, у “тренді”. Бо любов до мови можна прищепити за допомогою вивчення традицій та звичаїв українського народу. Як би “заїжджено” це не звучало. А тому ми з колегами проводимо багато заходів, де мова не просто звучить, а є інструментом для розуміння того, що відбувається, та умовою безпосередньої участі. Це, зокрема, і тематичні заняття, і Андріївські вечорниці, і українські весільні обряди тощо. Це в коледжі стало традицією. І якщо з 2018 року дітям такі заходи просто подобалися, оскільки усі перевдягалися у святкове українське вбрання, співали пісень, танцювали та ворожили, як це робили наші пращури, то відтепер — це символ самої боротьби та національної єдності. Саме такі моменти залишаються у дітей в пам’яті. Вони із задоволенням діляться з батьками враженнями та фотографіями із заходів. А відтак спонукають і батьків вчити українську“, — підсумовує Ірина Ситковська.
Авторка: Тетяна Сємаковська, видання “Бахмут in.ua”
Оригінал статті на сайті Українського кризового медіа центру українською та англійською мовами.
Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
Читайте також інші матеріали із рубрики “Голоси регіонів“
