Небесне військо

Багато з нинішніх захисників і захисниць України на момент початку російсько-української війни у 2014 році були ще дітьми. Вони дуже вмотивовані солдати, які в інших обставинах могли би мати цивільні професії та зовсім інші долі. Розмірковуючи про це, важко не уявляти собі мирну Україну, де тисячі цих чудових молодих громадян живі та здорові, створили родини, відкрили бізнеси і насолоджуються життям. Війна – це пожирачка мрій і надій. Вона може забрати людину, але не може забрати пам’ять про неї. Сьогодні наша розповідь про Миколу Полозуна з Чернігівщини, який заплатив за наш спокій найвищу ціну.

Молодший сержант Микола Полозун із Чернігівщини мріяв бути морським піхотинцем. 23-річного захисника не стало 24 травня 2024 року. Його молоде життя обірвав ворожий снаряд у самому пеклі, під Часовим Яром на Донеччині. А як щасливо все могло би скластися! Кохана дружина, донечка, яку він обожнював, будинок біля моря в Одесі… Ворог знищив усі плани й наміри, нещадно перекроїв долю мужнього хлопця та його родини, і далі продовжує свою ганебну чорну роботу.

Напишіть про мого внука…

На редакційний телефон місцевої газети «Маяк» подзвонила 78-річна Катерина Невжинська з маленького села Петрова Слобода на Чернігівщині.

— Напишіть про мого внука Колю, який у травні цього року загинув на війні, — почала розмову. — Він був дуже хорошим хлопцем, з усіма дружив, спокійний, завжди заспокоював інших. Він після школи відразу пішов служити. Так потрапив в Одесу, а згодом і батьків туди переманив. Я не змогла побувати на похованні. Дуже шкода внука, не передати словами… Хочу, щоби пам’ять про нього лишилася в серцях земляків, щоб знайомі дізналися про нашу непоправну втрату.

Катерина Миколаївна розповіла, що коли розпочалася повномасштабна російсько-українська війна, її онук Микола, не роздумуючи, пішов разом із батьком воювати. За кілька останніх років лише двічі навідувався до бабусі. Раз із майбутньою дружиною Наталею, а потім — дорогою у справах до військкомату. Бабуся вже 17 років живе сама, удова. Непростою була її доля, тяжко працювала на фермі дояркою. Народили й виховали з чоловіком, який колись приїхав у її село з Донбасу, сімох дітей, двоє з яких, на жаль, вже залишили цей світ. Великих статків літня жінка не надбала, та в неї інше багатство — одинадцятеро внуків! Та оце прийшла біда: підступний ворог забрав одного з них — Миколу…

Хлопець зі стрижнем

Микола Полозун жив із батьками у Петровій Слободі. Коли закінчив школу, далі вчитися не схотів, підписав контракт на військову службу. Йому тоді виповнилося лише 18 років, а на Донбасі вже тривала війна. Своїми спогадами про племінника ділиться рідна тітка Миколи Ірина Цих, яка мешкає на Дніпропетровщині, в Новомосковську. Там нині дуже гучно, ворог постійно обстрілює ці території. І в день нашої з нею розмови жінка розповіла, що ледь пережила ніч – російські окупанти гатили по них балістикою.

— Коля наш із дитинства був хлопцем зі стрижнем, — ділиться Ірина. — Як скаже, так і буде. Щойно виповнилося вісімнадцять, підписав контракт і пішов служити. Навчався в Гончарівську, потрапив у морську піхоту. Так і опинився в Одесі. Служив у місті біля моря, двічі побував в АТО. Його навіть по телевізору показували, в сюжеті телеканалу «1+1». Тоді журналісти все допитувалися, чи важко на передовій. А він, усміхаючись, сказав, що можна жити…

Коли 2020 року Микола Полозун одружився з одеситкою Наталією, молода дружина зуміла вмовити чоловіка полишити службу. Та долю не обійдеш і не об’їдеш. Повномасштабне вторгнення росіян в Україну застало його в Одесі. Маленькій донечці Амалії тоді виповнився лише рік. Разом із коханою дружиною придивлялися будиночок, хотіли жити й працювати. Він просто обожнював маленьку. Мабуть, тому, не роздумуючи, разом із батьком пішли захищати від ворога Батьківщину й свою родину. Обоє записалися в місцеву територіальну оборону.

— Коля ще з часів АТО мав серйозне поранення, міг не йти на службу, згадує тітка, — але твердо всім сказав: “Треба зупинити цю ненажерливу орду!” Тоді досвідчених військових в ТРО бракувало, тож і Колю, і його батька, 52-річного Олексія Анатолійовича, призначили командирами відділень. Тривалий час Микола зі своїм підрозділом перебував на Херсонщині. Там теж було нелегко. Ходили на завдання на інший берег, де стоять окупанти. Було, що двадцять днів без води і їжі просиділи в підвалі, поки свої витягнули їх із пастки. Згодом їхню частину перекинули під Часів Яр. Перед тим, як їхати на Донеччину, вони з Наташею повінчалися. Вірили обоє, що все буде добре, що повернеться з перемогою і будуть вони жити довго й щасливо. Ніяких поганих думок. Хіба маленька Амалія щось відчувала. Перед від’їздом тата, лягла йому на груди, обняла, смокче соску, а з оченят котяться великі сльозини. Навіть фото зробили тоді, але ділитися ним не будемо — надто боляче.

Як сказати батьку?

Пані Ірина на похованні племінника багато розмовляла з його побратимами. Усе хотіла ще більше дізнатися про нього: службу, думки, останній бій.

— Хлопці розповіли, — каже Ірина, — що служили вони з батьком у різних підрозділах, але недалеко один від одного. На одному із завдань Микола з підлеглими потрапили під шалений обстріл. Багато з них полягло в тому бою. Коля отримав поранення, що несумісне з життям. Молодий солдат, який був у ту хвилину поряд — до останнього робив усе можливе й неможливе, щоб його врятувати. Надавав допомогу дуже кваліфіковано, навіть медики потім дивувалися. Вогонь не припинявся, забрати тіла полеглих і врятувати живих не було жодної можливості. Як сказати батьку, що Коля там, що немає можливості допомогти чи винести тіло?! Ледь втримали, так рвався попри небезпеку до сина. Згодом, днів через три, хлопці, ризикуючи життям, все ж витягли з поля бою загиблого. Вони дуже любили й поважали Колю як командира і просто людину. Той був одночасно вимогливий і дуже турботливий, добрий, тямущий. Не вживав спиртного і навіть не курив. Для вояк був справжнім прикладом для наслідування. Тому поховати достойно свого командира для хлопців було справою честі.

Віддали останню шану Миколі Полозуну в Одесі 29 травня. Він увесь час мріяв перевестися з ТРО назад у морську піхоту. Зупиняло те, що не міг покинути своїх хлопців, до останнього був справжнім командиром — відповідальним і відданим. Але в душі лишався морпіхом — універсальним солдатом, який може все. Ось тільки обійти долю не зумів. За проявлену мужність у боях під Кринками його нагородили пам’ятним знаком. Нагорода за Часів Яр ще готується. 

Таких історій, на жаль, тисячі по всій Україні, але кожна заслуговує бути почутою. Для людей, які втратили на війні рідних, пам’ять про них дає відчуття того, що їхня втрата не марна, що їхніх героїв не забудуть. Для решти українців це спосіб висловити вдячність, продемонструвати чуйність і солідарність із родинами загиблих. Зрештою, ця пам’ять є запорукою того, що Україна існуватиме. 

 

Авторка: Ірина Гайова

 

*Фото надані авторкою матеріалу 

 


Оригінал статті на сайті Українського кризового медіа центру українською та англійською мовами. 

 


Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.

 


Читайте також інші матеріали із рубрики “Голоси регіонів

Ми говоримо про медіа гігієну, критичне мислення, логіку і розвіювання стереотипів. Тут ми жартуємо і хуліганимо, малюємо смішні картинки, знімаємо веселі відео і співпрацюємо з найкращими, на нашу думку, авторами. Ми говоримо про складні теми, але не шукаємо простих рішень, а тільки просту і цікаву форму.

Залиште коментар

eighteen + nine =