На лезі кордону з ворогом

24 лютого 2022 року о четвертій годині ранку прикордонна Городня, що на Чернігівщині, не спала. Перелякані люди виходили на вулицю, у двори, висовувались у вікна й з тривогою дослухались до вибухів і пострілів, які лунали з боку кордону.

Уже за дві години вулицями посунули колони чужинської військової техніки. Місто та його околиці були переповнені танками, БТРами, бензовозами та іншими російськими військовими машинами. Вони кружляли вулицями міста й довколишніх сіл, часто блукали. Дорога до Чернігова була заблокована, як і до інших населених пунктів області. Із боку обласного центру лунали гучні вибухи.  Городнянщина забула про спокій…                 

Люди здригались від кожного гучного звуку. Вони облаштовували підвали у приватних будинках і багатоповерхівках, зносили туди продукти, воду, стільці, ковдри та матраци.

26 лютого після особливо сильних вибухів стало зрозуміло, що це вже на околиці Городні. Під обстріл потрапила вулиця Лісова, що в районі лікарні під лісом. У місті вогонь і дим, страх і сльози.

Залишки ворожої техніки після бомбардування вулиці Лісової у Городні. 

Почали створювати загони охорони громадського порядку, адже тут не залишилось жодних військових чи правоохоронних структур – вони всі за наказом відійшли в Чернігів, під яким і розгорнувся фронт бойових дій. Городня залишилась в окупації – без електрики, тепла і зв’язку.  Стало звичним не вмикати світло в темну пору доби, спати одягнутими й прокидатись серед ночі від несамовитого гулу літаків.

Бригада електриків виїхала в одне з прикордонних сіл для відновлення енергопостачання, що зникло після ворожих обстрілів. Зв’язок з ними було втрачено. Місто сколихнула звістка: їх полонили росіяни і вивезли за межі України.

Зв’язок із багатьма селами був відсутній. По звуках вибухів люди навмання здогадувались: «Це десь з боку Горошківки. А це — де Седнів». Коли в небі чувся гул літаків, люди шепотілися: «Летять Чернігів знову бомбити»… За кілька днів потік російської техніки через місто зменшився, бо окупанти боялися учасників партизанського руху, тому почали пересуватися околицями та селами. Незважаючи на погрози та вимоги ворожих солдатів не чинити опору, люди не стримувались і виходили беззбройними на вулиці, перекривали дороги собою і так зупиняли чи розвертати колони.  На всіх дорогах спилювали і валили дерева, щоб перекрити ворогу шлях на Чернігів.

Так жителі Городні голими руками розвертали ворожі колони.

9 березня городнянці зібрались на мітинг із нагоди дня народження Тараса Шевченка. Тільки цього разу захід перетворився на акцію протесту. Попри те, що до міської гімназії №1 пригнали озброєних окупантів, люди не стримували емоцій і, гонорово несучи національні прапори, скандували: «Слава Україні! Героям слава! Смерть ворогам! Україна – понад усе!»

Городнянці виходять на мітинг протесту в Городні 9 березня 2022 року.

  Березень 2022-го, городнянці збираються на перехрестях, щоб перешкодити руху окупантів на Чернігів. 

Окупація тривала до 31 березня 2022 року. Того дня городнянці спостерігали, як  ворожа техніка почала інтенсивний рух у зворотному напрямку — до кордону. Невже відходять? Сльози радості змішувалися з недовірою. Люди хрестилися й молилися, ще не вірячи власному щастю. Але в повітрі вже витав запах волі. Повільно, як поранений звір, Городнянщина оговтувалась від ворожої навали. Коли в місто зайшли воїни ЗСУ, їх зустрічали зі сльозами радості й гордості. Навіть найменші городнянці радо вигукували: «Слава Україні!»

Тікаючи, росіяни залишали свою несправну техніку на вулицях міста.

Такими «знаками» — «в останню путь росія» — молодь «прикрашала» вулиці Городні, вказуючи окупантам напрямок їхнього руху. 

Навесні жителі звільненої території активно почали відновлювати благоустрій, садити городи, сподіваючись, що жахіття не повториться. Але, відійшовши за кордон, ворог узявся за нещадне знищення обстрілами прикордонних сіл. Люди, чиє життя перетворилось на пекло, були вимушені покидати рідні обійстя і шукати прихистку там, куди не долітають ворожі снаряди. Одна така жінка живе зараз у селі Дібрівне Городнянської громади Чернігівського району. Її історія сповнена болю, але не позбавлена й віри в майбутнє, яку дає взаємодопомога й підтримка українців у цій війні.

Валентині Хомівні Веселовій у липні виповниться 62. Вона практично все своє свідоме життя, за винятком невеликого періоду, провела у рідному селі Хрінівка у прикордонні Чернігівщини.  Мальовниче, заховане в поліських лісах, між тим воно розташоване за два кілометри від колись міжнародної «сеньківської траси» (Н 28 – ред.), яка вела до сумнозвісного монумента зі вже саркастичною назвою «Три сестри». А звідти й до самого перехрестя, де сходяться кордони України, росії та Білорусі, – теж якихось два кілометри. У перший день великої війни Хрінівка однією з перших потрапила під нещадний вогонь ворожої артилерії.

Доля не балувала Валентину – життя склалось так, що всіх своїх шістьох дітей вона виховувала практично самотужки. Діти стали дорослими й роз’їхалися. Та всі брати й сестри між собою дуже дружні, згуртовані й не залишали маму саму – хтось із великої родини постійно навідувався до хатини.  Жити б та радіти. Але росіяни не дали…

Валентина Веселова з чоловіком Олексієм і своєю старшою донькою Оксаною. 

  – Того ранку ще темно було, я відчула, що ліжко раптом затрусилось, – каже Валентина. – Я підскочила, й до вікна. Думала – гроза. Тоді згадала попередження й тривожні новини з телевізора про можливість вторгнення. Душа захолола. Світло увімкнути боюсь, бо все довкола труситься, свистить, гримить. Тож якось одежину навпомацки на себе натягнула, та й побігла до моєї доньки Оксани, яка з родиною теж мешкала у Хрінівці. Її чоловік був на заробітках у Києві, а в неї ж дитина маленька – онуку Дані чотири роки було. Донька схопила документи, ліки, ще щось, і ми повернулися всі разом у мою хату. Малому кажу: «Онучку, то не стріляють, то гроза. То Бог свариться». Перепитує: «А що, зараз дощ піде?» «Та, мабуть, піде», – кажу дитині, а саму трясе всю, у вікно гляну – собака від страху тремтить. У погріб позносили документи, пледи, все більш-менш цінне. Першого разу простояли на східцях  понад три години. Оксана притулила до себе маленького сина, і так, в обіймах, вони завмерли від жаху на довгий час, поки трохи не стихла канонада. 

Жінка згадує, що коли обстріли стихли, стало чутно, як на «сеньківській трасі» безперервно гула техніка – ворожа армія рухалась у бік Городні й Чернігова: 

– У нашому селі ворог не розташовувався – сюди росіяни тільки заїжджали щодня, розвідуючи обстановку, допитуючись, чи є в Хрінівці учасники АТО, військовослужбовці. Жінки наші хрестилися, як від нечистої сили, й відповідали: «Та які чоловіки тут, у глибинці, у вимираючому селі? Тут самі немічні бабусі залишились». Чужинці вірили. А в мене у хаті вже всі діти зібрались – добирались хто як, через розбомблені мости, переправи, в обхід за допомогою волонтерів. Тільки Юрко, найменший, прийшов уже після звільнення Чернігівщини, а Сергій з родиною залишався в Городні. Решта всі зі мною. Боялась за них – ану, як чужинці надумають у хату вдертися? Бог милував…

Валентина Хомівна каже, що росіяни намагались примусити селян брати від них гуманітарну допомогу – якісь продукти й ліки завозили в село. Але люди відмовлялись «пригощатись» тими «дарунками».

      – Я  ходила через ліс у поле, курям по кукурудзу, – каже вона. – Так щороку робили – після того, як фермерський комбайн пройшовся, на землі ще залишались поодинокі качани. Люди їх збирали для домашньої худоби. От і я зважилась, коли нібито затишшя було. Прийшла – аж артилерія росіян як почала гатити по тому полю, де кукурудза була.  Я – тікати. Мішок із зібраними вже качанами жаль кидати, до лісу з тим мішком добігла. Якось добралась до села. Аж тут вискакують окупанти з автоматом і питають: «Што ето за памятнік?» А Марина моя вийшла, та й каже: «А ви що, історію не вчили?» Вони більше нічого й не спитали, давай нас вмовляти їхню гуманітарку брати: «Бєріте, бєріте, ми вам продукти прівєзлі». А я повернулась та й кажу: «Ви ж нашими братами називались. Що ж ви творите?  Як так, то спасибі, ми чужого не їмо!» Після того випадку я й з хати не виходила, коли вони в селі з’являлись.

Коли росіяни відступили на свою територію, то почали криваву помсту цивільним за свою ганебну поразку на полі бою. Обстріли села були постійними, з кожним днем дедалі більш інтенсивними. Багато в яких будинках від вибухів повилітали шибки й навіть двері, дахи посікло уламками. Люди поступово почали виїжджати з рідного села, рятуючись від жахів війни. Із родини Валентини Хомівни першою в Городню виїхала донька Оксана з меншим сином. Її чоловік і брат Юрій одразу ж пішли у військкомат. Брат Сергій теж був мобілізований. Нині всі вони воюють у складі Збройних Сил, захищаючи країну від ворога. Старший син Оксани, який на момент повномасштабного вторгнення проходив строкову службу, незважаючи на прохання матері, підписав контракт із військом. Хлопчині нині 22 роки, і він, як і батько та дядьки, наближає перемогу зі зброєю в руках. Оксана розуміє вибір своїх чоловіків і теж не може стояти осторонь. Нині вона плете маскувальні сітки для захисників, долучившись до потужного волонтерського руху на Городнянщині.

Так у Хрінівці вирувало життя – всі свята за одним столом, однією родиною, всім селом. 

Залишившись знову сама у хаті, Валентина Хомівна розуміла, що рано чи пізно доведеться кидати понівечену домівку.  Її тридцятирічний син Юрій, перебуваючи в зоні бойових дій і хвилюючись за матір, почав через інтернет шукати житло в якомусь із сіл Городнянщини, яке не потерпає від постійних обстрілів. Таку хату знайшов у Дібрівному.

     – Найменший син, Богдан, приїхав сюди, у Дібрівне, й наводив лад у новій оселі – каже жінка. – Ми з Хрінівки намагались вивезти хоча б необхідні будматеріали – цеглу, наприклад. Груби під обстрілами для цього розбирали. Але все забрати не вдалось – через щільні прильоти возити було небезпечно. Нам, як і всім жителям Хрінівки й Клюсів, допомагав виїхати чоловік із Городні. Сергієм його звуть, прізвища я не знаю. Ото він сам фактично всі два села й евакуював. Поки ще спокійніше було, ми й козу з козеням перевезли, й курочок десятків зо три. Кота, песиків двох. Дров трохи. Зерно, що встигли прибрати, й цибулю. Чотири чи п’ять ходок робили. Я ще в хаті своїй залишалась, поки Богдан тут ремонт робив. А тоді, взагалі, канонади страшні почались. Так бомбили – вдень ще не так страшно, а вночі серце заходилось. То роздягнусь, то одягнусь. Думаєш – виживеш чи ні?

Пані Валентина сиділа за шафою по кілька годин і розуміла, що залишатися в селі більше не можна – як не вб’ють, то паралізує від страху. Ранньої весни син Богдан перевіз її в новий дім, де вона вже потроху прижилася.

Кіт Пушок уже обжився в новому обійсті. 

Рудий охоронець теж переселився на нове місце проживання з Хрінівки, але він досі сумує.

– Нас тут, у Дібрівному, добре зустріли, – каже Валентина Хомівна. Сусіди всі ловкі, дружні, і староста Юлія Новик нас завжди підтримує. Гуманітарною допомогою нас забезпечили – і матраців надавали, й посуду, й грошову допомогу не раз надавали. Ось і вікна замінили, й дрова купили, і городу 14 соток нам виділили. А в Хрінівці у мене було сорок… Скучаю за Хрінівкою…  Наша хата, як ми виїжджали, ще ціла була. А зараз, кажуть, і вікна, й рами повилітали. Душа крається за рідним обійстям. Нема куди мені повертатись. Навіть кладовище іроди розбомбили, мертвих не побоялися тривожити. Я тут у поминальні дні дивлюсь – люди на кладовище йдуть цілими родинами. А в мене серце теліпає, що я й до рідних могилок не доберусь… Але життя триває, хоча його війна змінила так, що ми вже ніколи не будемо іншими. І як би не боліла душа за Хрінівкою – туди вже не повернусь. Дуже близько від кордону з ворогом… З ворогом, який колись називався братом…

                                   

Авторка: Світлана Томаш

 

*Всі фото надані авторкою матеріалу 

 


Оригінал статті на сайті Українського кризового медіа центру українською та англійською мовами. 

 


Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.

 


Читайте також інші матеріали із рубрики “Голоси регіонів

Ми говоримо про медіа гігієну, критичне мислення, логіку і розвіювання стереотипів. Тут ми жартуємо і хуліганимо, малюємо смішні картинки, знімаємо веселі відео і співпрацюємо з найкращими, на нашу думку, авторами. Ми говоримо про складні теми, але не шукаємо простих рішень, а тільки просту і цікаву форму.

Залиште коментар

fourteen − four =