Волонтерський серфінг

Черкаський Центр допомоги армії, ветеранам та їхнім родинам можна сміливо назвати ветераном волонтерства: він діє з початку війни, тобто з 2014 року. На його прикладі можна простежити формування волонтерського руху, його розвиток, післямінське затишшя, мобілізацію та масштабування 2022 року і марафонський ритм, що триває донині. Центр також вирізняється успішним краудфандингом за кордоном. Про все це я вирішив поговорити з волонтерами центру у їхній робочій атмосфері.

Страх як стимул

Іванна Дубова стала волонтеркою у 22 роки. У березні 2014 року, організація до якої вона входила, почала активно допомагати хлопцям, які вирушили на війну. У Черкасах на той момент було сім подібних волонтерських груп, а уже у серпні три з них, включно з Іванниною, об’єдналися в одну громадську організацію, щоб працювати ефективніше. Міська влада виділила приміщення, і робота почала кипіти.

Спочатку відправляли одяг, взуття і їжу, оскільки новоутворені добробати були «голі, босі і голодні», доставляли також будматеріали на спорудження бліндажів. Волонтери займалися забезпеченням земляків-черкащан, але поступово обросли знайомствами і стали допомагати всім, кому могли.

«Наші телефони розійшлися по всьому фронту, і нам дзвонили днями і ночами», – згадує Іванна.

Іванна Дубова

На той момент вона більше займалася організаційною роботою на місці: збирала допомогу від бізнесу і координувала виготовлення харчування:

«В одної компанії брали м’ясо, в іншої каші, потім завозили продукти у третю компанію, які нам фасували у тару… Їздили по селах, збирали тушонки і овочі».

Приблизно раз на два дні з Черкас відправляли бусик із допомогою на фронт. Тоді на організацію волонтерило 5 екіпажів. 

Якщо не враховувати пожертви від бізнесу, то за 2014 рік Центр акумулював і закупив допомогу на фронт на близько два мільйони гривень. На початку війни у 2014 році бажання допомагати фронту було дуже великим:

«Як тільки люди відчули страх, що війна може і сюди дійти, то почали масово допомагати: у скриньки кидали гроші, у візки у супермаркетах складали їжу. Нас завалювали допомогою, ми не встигали її сортувати. Більшість бізнесів прагнула допомогти, але пройшов певний час, і все пішло на спад, залишилися тільки ті, хто справді усе розуміє, яким справді боліло».

У 2016 році з черкаського Центру на фронт відправляли уже один бус на тиждень. Як відзначає Іванна, по-перше, спала кількість допомоги, по-друге, неповоротка держава уже сама почала якось закривати потреби, уже не було необхідності гнати з Черкас фуру з кругляком для побудови бліндажу, як це було у 2014 році.

Поступово центр переорієнтувався на допомогу та реабілітацію ветеранів і переселенців. Буси на фронт почали відправляти раз на місяць.

Повномасштабне волонтерство

У січні 2022 року, коли у повітрі висіла загроза нового вторгнення, до волонтерів почали звертатися стурбовані черкащани. Їм радили складати тривожні валізи. Працівники Центру призначили робочу нараду, щоб обговорити подальший план дій на 18:00 24 лютого 2022 року, але проводити її довелося уже у зовсім інших обставинах.

«25-го лютого на ранок тут вже не було де пройти, бо люди йшли з пакетами, не знаючи навіть, для чого вони ті пакети несуть, тут були натовпи як у київському метро. З одного боку виростали гори банок, з іншого – гори овочів. Люди знову злякалися, казали, давайте щось робіть, давайте годуйте цих солдатів пошвидше, щоб вони краще воювали…»

Повномасштабне вторгнення вимагало повномасштабного волонтерства. У квітні 2022 року центр почав працювати з дронами, потім зі старлінками і зарядними станціями, а також з автомобілями.

Іванна порівнює суми і обсяги допомоги, якими центр оперував у 2014 – 2015 роках, з тими, якими оперує зараз. Каже, що це небо і земля. Якщо до вторгнення їм вдалося зібрати на 3-4 машини, то зараз рахунок доставлених бійцям автомобілів давно перевалив за сотню.  

«Тоді ми ходили і стукали по кабінетах та підприємствах, бо у скриньках з людей на одну машину було нереально зібрати, а зараз ми спочатку купили одну машину, потім 3 одночасно, потім 6, потім 15…»

Воєнні реалії зазнали суттєвої еволюції:

«Я пам’ятаю, у всіх тоді були кнопочні телефони, у пацанів у бліндажах стояли телевізори, і вони дивилися сепарські канали, щоб знати, про що ті говорять. А зараз дрони, зарядні станції, старлінки. Усе дуже сильно змінилося…»

Я запитав, чи відбувається зараз спад допомоги, як це було у 2016 році. Іванна відповіла, що ще ні, але основна відмінність полягає у тому, що більшість свідомих родин, які систематично допомагали волонтерам, уже мають когось на фронті і зараз спрямовують свою допомогу напряму. 

Sign my rocket

Щоб закуповувати дороге обладнання і автомобілі, потрібне стабільне і масштабне джерело грошей, але налагодити його не так просто.

«Якщо раніше ми кидали клич, що потрібно зібрати на тепловізор, то закривали цю потребу моментально, а потім пожертви почали спадати», – згадує волонтер Антон Соколенко.

Антон Соколенко 

Якось він побачив, як хлопці за написи на снарядах назбирали 3000 доларів за кілька тижнів, і вирішив пропрацювати цю ідею системно.

Антон вів телеграм канал «Combat footage», який поширював натуралістичні відео з війни на закордонну авдиторію. Канал мав біля 1500 підписників. Саме там Антон вирішив апробувати свою ідею з підписами на снарядах і почав шукати виходи на артилерію. Проєкт запустили у травні 2022 року.

«Спочатку і ми, і артилерія дещо побоювалися, чи не буде у них через це проблем, – згадує Іванна, –  але Антон показав, як хлопці зібрали доволі швидко серйозну суму, і ми вирішили спробувати».

  

На телеграм-каналі за перші три місяці зібрали 150 000 доларів, а потім запустили сайт. Спочатку за напис просили 30 доларів, а потім поступово підняли ціну до 200 і розробили цілий асортимент.

Зараз можна замовити напис на 155-мм снаряді (200 USD), на «Екскалібурі» (700 USD), на ракеті R-23 (900 USD); текст на снаряді і відео пострілу з M777 коштує 1000 USD, текст на ВОГу і відео скиду з дрона – 2000 USD; напис на гаубиці M777 – 5000 USD, на системі «Піон» – 7000 USD, текст і стікер на літаку МіГ29 – 20 000 USD. У планах також додати написи на закордонних танках і ракетах «Scalp» i «Storm Shadow».

Станом на сьогодні «Sign my rocket» зібрав понад 1,6 млн доларів, кількість замовлень перевалила за 5000. На телеграм-каналі Антона Соколенка 64 000 підписників.

В основному проєкт спрямований на закордонну авдиторію. Найбільше замовників зі США і Фінляндії. Останні часто замовляють написи на честь своїх загиблих родичів у Радянсько-фінській війні.

«Іноді вітають з днем народження або з річницею, було кілька пропозицій одружитися і навіть одна пропозиція розлучитися, – розповідає Антон. – Часто замовляють якісь жарти чи малюнки пенісів. Замовлення приходять зі всього світу, включно з Росією і Білоруссю; раз навіть тайванці замовили щось китайською про товариша Сі».

Особа, що зробила замовлення, отримує якісні фотографії снаряду з підписом або відео стрільби підписаними екземплярами. Антон передав артилеристам спеціальні маркери, написи виписують каліграфічно, іноді з художнім оформленням.

Про проєкт написали не тільки чільні західні медіа, але також російські, його, як змогли, прорекламували на каналі Росія 1. 

«Якось один американець замовив напис на ВОГу «Hello from New York», однак дрон, який його ніс, вдалося збити кадирівцям. Вони підібрали ВОГ і записали відео, мовляв, дивіться, ось докази, що з нами уже натівці воюють», – згадує комічну ситуацію Антон.

Зібрані гроші з проєкту розподіляються пів на пів. Із половини закуповують допомогу для самих виконавців, тобто артилерійських підрозділів, половину спрямовують на інші запити фронту.

Завдяки проєкту закупили дорогі шини для вантажівок і закрили такі потреби, з якими не справлялося армійське забезпечення. 

«Одного разу вони кажуть: оплатіть рахунок на 700 тисяч, – згадує Іванна. – Блін, а як же ж звітувати? Там просто мішок якихось деталей, люди не зрозуміють… Але ремонтники артилерії пояснили, що їм дають неповний комплект запчастин, а без якоїсь маленької детальки не будуть працювати цілі системи. А ще установки розраховані на 10 пострілів на день, а вони стріляють по 100, відповідно, ресурс вичерпується швидше. Так якийсь маленький волонтерський центр у Черкасах відремонтував 50 гаубиць, аж на душі тепліше стало».

Якщо спочатку артилеристи боялися іти на співпрацю, то зараз, навпаки, з них вишикувалася черга, вони побачили, що написи на снарядах виливаються у реальну допомогу.

Камуфляж з оберегом

Черкаські волонтери, які зараз оперують новітніми технологіями і великими сумами, не відмовляються і від традиційних напрямків діяльності. Один з них – це виготовлення камуфляжних сіток і снайперських кікімор.

Іванна згадує, як у 2014-му сплели дуже багато зимових маскувальних сіток, а навесні не знали, що з ними робити, і почали перефарбовувати. Зараз система цілком відлагоджена.

Координотарка цього напряму Ольга Воскобій зазначає, що потреба у засобах маскування тільки зростає:

«Хлопці з кожним разом просять все більше. Це радує, бо означає, що є кого і є що прикривати».

Ольга Воскобій з колегою

Пункти плетіння розкидані по всьому місту. За словами пані Ольги, до цієї роботи долучається близько 150 осіб: «Є такі, що плетуть тільки зранку або після роботи, є такі, що до самої комендантської. Дехто бере роботу додому. Третина волонтерів – це переселенці, які на собі відчули жах війни і долучаються, як можуть, щоб наблизити перемогу».

Щоб опанувати ремесло плетіння потрібно два-три дні. Сітки виготовляють з різною кольоровою гамою, залежно від території і пори року. Зараз волонтери отримали замовлення на 34 зимові сітки.

Пані Ольга з колегою продемонструвала готові снайперські кікімори. За словами волонтерки, виготовлення такого камуфляжу також нескладне, і його легко опанувати. Черкаські волонтери додають до них невеличкі обереги, зроблені школярами. Тепло ручної роботи і дитячої уваги вирізняють ці вироби від холодної фабричності.

Тримати хвилю

Я спитав волонтерів, чи не відчувають вони вигорання на дев’ятому році війни і другому році повномасштабного вторгнення.

У відповіді Іванни я почув утому, яку перекриває рішучість:

«Ти сидиш тут 24 на 7: спочатку збираєш, потім купуєш, складаєш, підписуєш, їдеш, розвозиш, повертаєшся, готуєш документи і звіти, а потім стикаєшся з невдячністю, мовляв, чого так довго і те не так, і се не так… Ти маєш плюнути на це і переступити, а воно ж залишається всередині. І хочеться піти звідси, але якщо я не зробила цього у 2014-му, як я можу піти зараз, коли усе набагато масштабніше… За останній рік я втратила набагато більше друзів, ніж за вісім попередніх років. Я можу посидіти вдома день-другий, прокапатися в лікарні, але потім вертаюся назад, сідаю на антидепресанти і продовжую роботу».

Після закінчення війни Іванна мріє зайнятися меблевим бізнесом, але до її завершення не планує покидати Центр.

Її розповідь про особливості волонтерського руху чимось нагадують серфінг: треба маневрувати між запитами військових та злетами і падіннями уваги до війни з боку цивільних, і все це відбувається на великих швидкостях, під час сильного вітру. Однак черкаські волонтери тримають хвилю і вже можуть відкривати власну школу серфінгу.

 


 

Читайте інші репортажі про стійкість українців, які живуть і відновлюють свою країну в непрості часи – не опускають рук перед труднощами, а, навпаки, активно діють і отримують посттравматичне зростання, у рубриці «ВІДЧУВАТИ»:

ЧЕРНІГІВ: ВІДБУДУВАТИ З ПОПЕЛУ

ПЕРЕЯСЛАВ: ТРЕТЄ ВІДРЕЧЕННЯ ВІД МОСКВИ

ТЕПЛО МЕТАЛУ

БІГ НАД ПЕРЕШКОДАМИ

ЗАХИСТ ЗАХИСНИКІВ

Журналіст

Залиште коментар

20 + 8 =