Перемогти самого себе

Що таке воля до життя, напевно знає Віктор Дикий, уродженець села Степове Близнюківського району, що на Харківщині. Після важкого поранення та втрати обох ніг, чоловік знайшов у собі сили повернутися до занять спортом й зараз наполегливо тренується в спортивному таборі, щоб взяти участь у “Іграх нескорених” (міжнародні спортивні змагання в паралімпійському стилі). А ще Віктор мріє подолати марафон в 42 кілометри та допомагає з мотивацією всім, хто втрачає надію.

Віктор народився у сім’ї Миколи та Валентини Диких у 1979 році. У першому класі Віктор пережив перше горе — втратив маму. Фізично розвинений хлопець з дитинства був закоханий у футбол та хокей, тому його із задоволенням брали до команд з цих видів спорту. Після школи вступив до Слов’янського авіаційно-технічного училища, але через деякий час його призвали на строкову службу.

Вже після армії закінчив технікум залізничного транспорту, одружився, став татом двох синів, працював диспетчером на залізниці у м. Лиман і одночасно навчався в Харківському університеті залізничного транспорту.

Від АТО до великої війни

Так би й тривало життя своїм протореним шляхом, якби не події 2014 року, що сколихнули всю Україну. Відсиджуватися вдома, коли ворог захопив частину рідної держави, Віктор не міг. А тому записався добровольцем в батальйон “Артемівськ”. Вже у лютому 2015, коли українські війська виходили з оточення з-під Дебальцевого, чоловік отримав поранення. Потім пройшов тривале лікування в госпіталі та ще тривалішу реабілітацію. Налаштування на мирне життя давалося складно. Повернутися до повсякдення змусило народження молодшої донечки Вікторії.

 

Віктор Дикий з донькою Вікторією.

Відтоді все змінилося. Віктор, здається, знайшов мету в житті: протягом кількох років наполегливо займався спортом, постійно вдосконалюючи свої досягнення.

“Коли я йшов воювати у 2014 році, то страшенно боявся, що отримаю поранення, внаслідок якого залишусь без ніг чи рук. Бо я не знав, як потім буду жити. Але після поранення і повернення до мирного життя вирішив спробувати себе у “Іграх нескорених”. З того часу мій світогляд змінився, адже поруч зі мною проявляли силу волі надзвичайні люди, в яких не було кінцівок, які мали значні пошкодження тіла. Вони прийшли на “Ігри” не для перемоги у змаганнях, а для перемоги над собою і своїми фізичними можливостями. То вже у 2022 я взяв зброю до рук без зайвих страхів стосовно можливої інвалідності”, —  розповідає Віктор.

Початок повномасштабного вторгнення 2022 року Віктор зустрів спокійно, бо розумів, що росіяни на початому не зупиняться і прагнутимуть загарбати все більше територій. Віктор хотів знову стати до лав свого батальйону “Артемівськ”, в якому воював ще з 2014, проте батальйон був укомплектований. І тоді Дикий разом з друзями-атошниками пішов служити туди, куди запропонували у ТЦК, — це був батальйон Національної гвардії “Донбас”.

Шанс на життя

Взимку 2023 року батальйон “Донбас” вів бої під Кремінною. В день, коли Віктор отримав тяжке поранення, він був на чергуванні.

“Ми стояли за 150 метрів від ворогів. Зранку 26 грудня все було спокійно, я відніс до штабу рації й тепловізор на зарядку, назад на позиції приніс ящик з боєкомплектом. І вже був вільним після двогодинного чергування. Пам’ятаю, що ми з побратимами-земляками біля бліндажа вирішили попити кави… І в цей час прямо нам під ноги прилетіла міна. Мене відкинуло на окоп, — згадує Віктор. — Прийшовши до тями, я підняв голову і зрозумів, що ніг у мене немає. Поглянув на годинник — було 13:50, навколо метушня, але до мене ніхто не підходив. Я вирішив, що я найтяжчий і безнадійний, і останнє, що бачу у своєму житті, — це оці ялинки навколо мене. Через деякий час я знову звів очі на годинник —  було 14:00. І я досі був живий. І тоді до мене дійшло, що я можу і повинен вижити. А відтак — почав кликати на допомогу”.

Побратими наклали пораненому турнікети — окрім ніг, які трималися лише на шкірі, була сильно пошкоджена рука, а евакуаційна бригада доправила чоловіка до Лиманського стабілізаційного пункту. 

“Наша Оленка — бойова медикиня на псевдо Панда — “чаклувала” наді мною, робила якісь медичні маніпуляції та постійно повторювала, що все буде добре. Я їй вірив і просив, щоб мене довезли до шпиталю живим, бо обіцяв доньці станцювати на її весіллі”, — згадує Віктор.

Після стабпункту —  шпиталь у Краматорську. Там військовому ампутували обидві ноги та перевезли на лікування у Дніпро. Зробили ще одну операцію.

“В Краматорську мені сказали, що мають ампутувати мені ноги до коліна. Але попередили, що протезів таких не буває. А тому запропонували різати ще вище. І я погодився. Вже тоді чітко розумів, що за будь-яку ціну навчусь ходити на протезах”, — наголошує Віктор.

Віктор з сином Денисом

А далі почалась нова боротьба — за повернення до повноцінного життя. Механічні протези військовий отримав за державною програмою у Львові. Почав вчитись заново ходити. Його надійною підтримкою стала сім’я: сини, дружина і, звісно, маленька Вікторія. Їхня віра робила силу волі чоловіка ще потужнішою. Попри надзвичайний біль, він щодня робив зарядку, ставав на протези та продовжував вчитися ходити.

“Уві сні я бігав, стрибав, танцював, носив дружину на руках, підкидав у небо донечку… Прокидався і розумів, що все це я зможу зробити, навчившись ходити на протезах. Це і було моєю мотивацією”, — каже Віктор.

Життя неоціненне

З часом Віктор зміг досягти бажаного. Це йому коштувало надлюдських зусиль. Зараз він вже вміє ходити та продовжує тренування у спортзалі, наскільки це дозволяють механічні протези.

“На таких “ногах” неможливо навіть нормально переступити через бордюр, що вже казати про швидкий рух та втілення моєї мрії пробігти 42 кілометри марафону, — каже чоловік. — Хотілося б мати хороші функціональні електричні протези, але один коштує 2,5 мільйона гривень, а це, звісно, непідйомна для моєї родини сума. То поки що живу, як є. В більшості випадків їжджу на візку. До слова, війна народила багато таких, як я, то, будь ласка, не треба дивитись на нас співчутливо чи намагатись вирвати візок з рук дружини, допомагаючи спустити його з автобуса. Я попрошу, коли потрібно, бо в жодному разі не дозволю дружині тягатися зі мною і надірватися. Приємно, коли люди, зустрівшись зі мною поглядом, просто прикладають руку до серця та кажуть “дякую!”. Це не принижує, а додає сил”.

Жити в Україні людині, яка не має ніг, важко. Адже доступ до багатьох соціальних послуг для таких українців просто відсутній. Наразі Віктор, який ще проходить реабілітацію, винаймає житло в Києві, де разом з ним живуть дружина та донька Вікторія. Він тренується в спортивному залі поблизу дому та готується до виступу в “Іграх нескорених”, де змагатиметься у стрільбі з лука. Нещодавно самостійно приїжджав до рідного села.

З 1 по 3 червня відбувся черговий етап “Ігор нескорених”, які підтримують українських військовослужбовців та ветеранів на шляху до фізичного відновлення, психологічної реабілітації та соціальної інтеграції. Ці “Ігри” для Віктора, як і багатьох інших, чиє тіло понівечила війна, поштовх до повноцінної адаптації у майбутньому.

Я обожнюю життя. Воно прекрасне і неоціненне! Якщо нам — тим, хто пройшов пекло війни, доля дала можливість жити, то потрібно використати цей шанс до кінця. Я зневажаю тих, хто здається і перестає боротися. Найдієвіша реабілітація — це ваша віра, любов рідних та спорт. Цей мотиваційний набір повертає до соціалізації, до звичного життя, підвищує самооцінку, дає змогу подивитися на власне життя під іншим кутом”.

 

Авторка: Ірина Воронкіна, редакторка газети “Нове життя” Близнюківського району Харківщини.

 

 *Всі фото надані авторкою матеріалу. 


Оригінал статті на сайті Українського кризового медіа центру українською та англійською мовами 

 


 

Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.

 


Читайте також:

З ПЕРЕДОВОЇ – У ВОЛОНТЕРИ

ШЛЯХ ВОЛОНТЕРА. ФЕНОМЕН ЛЮДЕЙ, ЯКІ ЗБЕРЕГЛИ ЖИТТЯ В ХЕРСОНІ

ПЛЕКАЮЧИ ЖИТТЯ. АГРАРІЇ ПРИФРОНТОВОГО ЗАПОРІЖЖЯ ВИХОДЯТЬ У ПОЛЕ В БРОНЕЖИЛЕТАХ І КАСКАХ

НЕ ЗАЛИШАТИСЯ ОСТОРОНЬ

СИЛА НЕБА

 

 

Ми говоримо про медіа гігієну, критичне мислення, логіку і розвіювання стереотипів. Тут ми жартуємо і хуліганимо, малюємо смішні картинки, знімаємо веселі відео і співпрацюємо з найкращими, на нашу думку, авторами. Ми говоримо про складні теми, але не шукаємо простих рішень, а тільки просту і цікаву форму.

Залиште коментар

20 − six =